Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

йому призначено остаточне покарання у виді п’яти років позбавлення волі. Змінюючи вирок апеляційного суду, Верховний Суд України вказав, що винність Х. у придбанні носінні, зберіганні, виготовленні та збуту вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин та пристроїв без передбаченого законом дозволу доведена, а його дії правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 263 КК. Разом з тим, суд двічі призначив покарання за тотожні дії, не врахувавши, що злочинні дії Х. охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 263 КК. Оскільки повторність тотожних злочинів не передбачена в ст. 263 КК, тому колегія суддів вважає зайвою повторну кваліфікацію дій Х., отже, вона підлягає виключенню як і слід виключити застосування ч. 4 ст. 70 КК. Вважати Х. засудженим за ч. 1 ст. 263 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК призначити Х. покарання у виді трьох років восьми місяців позбавлення волі”[271].

До речі, Верховний Суд України також на підставі ст. 71 КК “двічі призначив покарання за тотожні дії, не дивлячись на те, що злочинні дії Х. охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 263 КК”, однак, на наш погляд, краще на це рішення вищестоящого суду відповісти словами І.О. Зінченко, яка відзначала, “що у деяких випадках сукупність злочинів можуть утворювати декілька тотожних злочинів, які передбачені не тільки однією статтею Особливої частини КК, а навіть, однією частиною цієї статті. Мається на увазі ситуація, передбачена в ч. 4 ст. 70 КК, коли після постановлення вироку за один зі злочинів виявляється, що особа до постановлення цього вироку вчинила ще один чи декілька злочинів, за які не засуджувалася. Не виключається, що саме у цих випадках, усі, вчинені особою злочини, можуть бути передбаченні однією й тією ж самою частиною однієї статті КК”[272].

З нашої точки зору в аналогічний ситуації правильним є наступні рішення Верховного Суду України.

Приклад перший: Районний суд вироком від 18.08.2005 р. засудив Т., раніше судимого 05.12.2002 р. за ч. 3 ст. 185 КК, ч. 2 ст. 194 КК на 4 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — за ч. 2 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 296 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 ч. 1 КК за сукупністю злочинів призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК остаточно призначене тому покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. Як вбачається із матеріалів справи Т. вчинив злочини, передбаченні ч. 2 ст. 185 КК, 02.06.2002 р., 08.06.2002 р., 15.09.2002 р., 05.10.2002 р., 06.10.2002 р., 23.03.2003 р. та 28.03.2003 р., а злочин, передбачений ч. 2 ст. 296 КК, 04.12.2002 р. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, відзначив, що епізоди від 02.06.2002 р., 08.06.2002 р., 15.09.2002 р., 05.10.2002 р. та 06.10.2002 р. вчинив до постановлення попереднього вироку від 05.12.2002 р. Таким чином, за указані епізоди суд першої інстанції повинен був призначити покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК[273].

Приклад другий: Місцевий суд вироком від 17.02.2006 р. засудив С., раніше судимого 22.10.2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки 2 місяці позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК остаточно призначене тому покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі. Як вбачається із матеріалів справи С. вчинив злочини, передбаченні ч. 3 ст. 185 КК, 22.01.2004 р. та 08.09.2005 р. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, відзначив, що суд С. вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК у січні 2004 року, тобто до постановлення попереднього вироку, а тому суд повинен був призначити йому покарання за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК та ст. 71 КК[274].

На наш погляд, труднощі в даних випадках полягають у тому, що суди, по-перше, не можуть відрізняти одиночний злочин від множинності злочинів, по-друге, «звикли» призначати покарання по статтях КК, забуваючи про те, що кримінально-правова кваліфікація діянь винної особи по одній статті (частині статті), зовсім не означає, що дана особа вчинила тільки один злочин. Разом з тим, аналіз розділу ХІ Загальної частини КК, дозволяє стверджувати, що покарання призначається за вчинення злочину. По-третє, проблема полягає також і у тому, що призначення покарання за сукупністю злочинів (по одній і тій же частині статті Особливої частини КК), суперечить поняттю сукупності злочинів, передбаченого ч. 1 ст. 33 КК, де сукупністю злочинів визначається тільки вчинення особою двох або більш злочинів, передбачених різними частинами однієї статті Особливої частини КК. В зв’язку з цим, В.І. Тютюгін відзначав, що найбільш ідеальним вирішенням ситуації, передбаченої в ч. 4 ст. 70 КК, було би скасування постановленого вироку, повне відновлення провадження за справою і перегляд судових рішень за ново виявленими обставинами. Однак, у ст. 400-5 КПК нововиявлена обставина, як встановлення факту раніше вчиненого особою злочину після її засудження за інший злочин не зазначена. Тому запропоноване радикальне рішення цього питання зі скасуванням раніше постановленого вироку можливе лише за умови внесення відповідних змін до кримінально-процесуального закону. Отже, чинний кримінально-процесуальний закон відає перевагу, напевно вимогам принципу процесуальної економії й тим самим, на наш погляд, дещо поступається кримінально-правовим принципом справедливості[275].

Таким чином, не випадково, що суди при призначенні покарання за “епізодами злочинної діяльності” допускають і інші помилки.

Приклад: Місцевий суд вироком від 07.09.2006 р. засудив Р., раніше судимого 03.05.2006 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — за епізодом від 21.04.2006 р. за ч. 2 ст. 309 КК