Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

— Невже, — почала я переконувати його, — це дуже приємно, коли тебе всі бояться? Хіба не приємніше було б, якби тебе всі любили?

А він мені у відповідь:

— Якщо захочу, то й полюблять!

— Це як же? За наказом, чи як?

— Накажу — й полюблять!

— Як же, — запитую, — ти накажеш? «Любіть мене всі до одного, бо гірше буде!» — так, чи як?

— А ти думала? Так і накажу!

Через півмісяця якийсь відповідальний футбольний матч буде на кубок «Ради старих капітанів» (ця рада шефствує над нашою школою), і ось Артамонов сказав мені вчора:

— Хочеш, я тебе з своєї парти умить виселю?

— Це ж як? — запитую.

— А дуже просто! Скажу всім хлопцям, що у мене від сидіння поряд з тобою нерви псуються, що ти мені заважаєш до матчу готуватися. Що я через тебе буду «не в формі». От і все! Тобі ще бойкот усією школою оголосять, якщо залишишся… Йди краще сама. Бо гірше буде!

Отож, не на всіх, Колю, бесіди й листи діють… Я, напевно, зуміла б підняти найсміливіших хлопців на бунт проти Артамонова, та поки що нікого з них по-справжньому не знаю: в душі ніяк не можу розлучитися зі старими друзями, від яких поїхала за тисячі кілометрів.

Між іншим, мені на мить здалося, що ти з Уралу, випередивши мій приїзд, зумів зідзвонитися з Артамоновим або навіть послав йому телеграму: він з першого ж дня почав, як і ти, називати мене Вороною… Хоча моє прізвище саме могло накаркати йому це прізвисько.

А посилку, Колю, поки що відкривати не можна. Ти, звісно, чудово виконав моє завдання. Навіть надто добре. І тому я хочу знову звернутися до тебе. Ні, вже не з завданням, а з проханням. Дуже великим… Я раніше навіть і уявити собі не могла, що колись проситиму тебе про це. Та тепер думаю, що краще від тебе, певно, ніхто його виконати не зуміє. Тільки я ще трохи маю подумати…

А посилку поки що не відкривай. Адже у ній, власне, немає нічого особливого, вона тільки повинна вказати тобі дорогу до великого сюрпризу. Якщо ж ти поквапишся і відкриєш її передчасно, вона тобі не вкаже шлях. Не розумієш, так? Усе зрозумієш, коли виконаєш ще й моє прохання…

Тоді вже ти напевно заслужиш те, що на тебе чекає! І заклад ми з тобою виграємо теж напевне. Зачекай ще трохи.

Оля

Коля пише Олі

Нічого я не зрозумів. Як це посилка може «вказати шлях»? І хіба ми з тобою можемо разом виграти, якщо я ні з ким не бився об заклад?

Швидше напиши про це своє прохання. Бо я просто терпіння втрачаю!

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

У цьому листі я докладно напишу тобі про своє прохання…

Та спочатку скажу про інше. Знаєш, я раптом подумала, що твої останні листи зовсім на листи не схожі. Якщо скласти всі три листи, в яких ти розповів мені про переселення Ганни Іллівни, то вийде ціла повість.

Я принаймні чекала кожного твого листа з таким нетерпінням, з яким чекають чергового номера журналу, коли друкується захоплююча повість з продовженням, а може, я чекала з ще більшим нетерпінням, бо ти мені розповідав не про вигадані події, а про справжні, які тільки-но вчора насправді відбувалися, і про людей, яких я особисто знаю.

Зараз, Колю, мене кличуть на перший поверх, у рукавичну майстерню, яку я сама організувала.

Це якось несподівано сталося… Прийшов до нас у клас старший вожатий, енергійний такий хлопчина, і запитує:

— А ти, новенька, що вмієш?

Відповісти треба було, бо у мене всі втупилися, і Артамонов уже почав потихеньку хихикати. Тоді я взяла й випалила:

— Плести вмію!..

Артамонов тільки цього й чекав:

— Виплети хустку моїй бабусі! — глузливо пробурчав він.

А багато хто з його підспівувачів зареготав. Тоді старший вожатий сказав:

— Навіщо хустку бабусі? Може, краще рукавиці рибалкам?

Він не випадково про рибалок згадав: школа шефствує над рибним портом. Хлопці навіть допомагають бочки збивати, працюють на консервному заводі, а драмгурток виступає з концертами у портовому клубі.

А ми ось тепер будемо плести рукавиці для моряків, які несуть вахту просто у відкритому морі. Море тут, Колю, дуже холодне… Ну, а для рибалок будемо шити непромокальні брезентові рукавиці. Тільки не звичайні, а трохи утеплені. Дівчатка так і пориваються у майстерню. А один місцевий, Левко Звонцов (такі у кожній школі є), вже й вірші придумав:

Попросимо наших майстриць Виплести побільше рукавиць, Рукавиць найвищого сорту Для нашого рибного порту!

Ти, Колю, знаєш наш уральський мороз — сухий, палючий. А тут іще холодніше… І повітря вологе, аж важке якесь… Отож наші рукавиці, я гадаю, знадобляться!

Оля

Коля пише не Олі

Школа № 3. Шостий клас «В».

Володимиру Артамонову (особисто).

Бережись, Артамонов! Наш всевидющий і всюдисущий «Загін Справедливих» пильнує за кожним твоїм кроком. Хоча ми й на Уралі, але й у вашому місті є наші «Пости Справедливості». Знай це і збирай дрібні