Читати книгу - "Діти Мардука"

бо ти тільки знаряддя вбивства… Але ж ти якось обмовився, що ви таких як ми, ну, сам пам’ятаєш… Я хочу знати, хто це ви, які таких, як ми…

— Я не знаю, хто я, — у голосі темного вчувався відчай.

— То де, ти кажеш, ви познайомилися з Солодким: біля музею катакомб чи він викрав тебе з божевільні? — поцікавився Костя.

— Він очікував мене на подвір’ї музею. Коли екскурсія вийшла з печер, він підійшов до мене, привітався і показав на фургон, що стояв віддалік.

— Кореш приїхав на вокзал, аби зустріти давнього подєльника… — озвався Ксилантій, не без іронії. — Ти що нам мізки пудриш, скотино!

— Послухай, — почувся спокійний голос Кості. — Якщо ти не пам’ятаєш себе до виходу з катакомб, то, схоже, частина тебе, ну, твоєї свідомості, десь загубилася? Не може бути такого, щоб ти теперішній існував, а тебе минулого не стало.

— Я тільки пам’ятаю, що по виході з печери у мене були якісь документи, але їх забрав Солодкий. І ще — я немовби не один, а нас двоє.

— Та-ак? А кого отой чоловік, якого ви мали завдання відправити у край без вороття, прибив: власне тебе чи того — другого у цьому тілі?

— Мене, — сказав темний. Мить повагавшись, додав: — Напевне, що мене… У-у, підарас-два-три, ворог народу! Бити по голові можна будь-яким важким предметом. Це — за правилами. А щоб на відстані, думкою!.. Правильно казав Солодкий, що таких у давнину на багатті спалювали.

— Он як? Йому щось було відомо про того чоловіка? — запитав Костя.

— Авжеж. Солодкий оповідав, що той сунув ніс куди не треба. А будучи пісьмєнніком, роздзвонив на весь світ у книжках, по радіо й телебаченню. Гад! А тепер коли Він прийде? Та чи й прийде? А Його ж цілі полки й дивізії!

— Ти про кого?

— Про кого, про кого… Про Мардука. Тільки вони можуть дати лад у цьому земному кишлі.

Те, про що казав темний, скидалося на марення. З усього, то були пробоїни в його пам’яті; таке буває, коли в свідомість земної людини проникає реальність Темного сателіта. Для мене ж таємниці в його словах не було. Мардук — центральне божество стародавнього Вавилона. Отже, колос (бовван), голова якого виникла у Вавилоні і який проіснував 1102 роки, — форма (програма). Вона пролежала в архіві вселенської пам’яті багато століть, поки нарешті не відновилася.

Раптом почулося гупання — стукали в металеві двері.

— Піди відчини, Ксило. У когось, напевне, клопіт з теплою водою, — сказав Костя. — А я тим часом оцьому психові заклею пащу скотчем.

Розмова увірвалася. Натомість пішов інший звук: почулося бренчання гітари і хрипкий голос російського поета-барда:

«...Вдоль дороги — лес густой с бабами ягами, а в конце дороги той — плаха с топорами…»

На цьому запис закінчився.

З усього, не весь допит був записаний на плівку. Дещо з того, що оповідав Костя, не увійшло в касету.

РОЗДІЛ 10

За сотню кроків, ближче до центрального пляжу, нерухомо стояли чотири постаті, геть вимащені глеєм. Це не була чорна куяльницька грязь, а світло-жовтий глей. Вгадувалися дві чоловічі і дві жіночі постаті. «Ось вони — перші люди, що їх створив Господь з глини, — майнуло в голові. — Вони ще не рухаються, бо в них не вдихнули життя». Раптом «Божі заготовки» заворушились, а тоді, помивши кисті рук, посідали грати в карти. Скоро звідти долинув галас і сміх. «Оце вже майже люди», — подумалося мені.

По якомусь часі «заготовки» позаходили в воду і скоро обернулися на людей. Одягнувшись, вони поспішили нагору до металевого бар’єра, що відокремлював берег від траси. Видно, то були студенти — в пакетиках у них лежали книжки.

Я кинув свої речі на витоптане в траві місце, де щойно грали в карти. Неподалік вгадувалася копанка, з якої брали глей. Глей — світло-жовтий з зеленими плямами виявився пластичним як паста. Скоро і я стояв на мокрому піску, весь у глині, як виріб вселенського Гончара. Раптом помітив газету, що лежала під кущем осоки. «Авжеж, вони ще не люди, — майнула думка, — бо люди не залишали б по собі паперу». То була газета, яку, схоже, жодного разу не розгортали. Дата на титулі, коли я її розкрив, свідчила про те, що це вчорашнє видання. Погляд ковзнув по заголовках, та на мить спинився на одному з них. «Знайшовся чоловік…» — прочитав я. Нижче дрібнішими літерами писалося: «… який зник тридцятого квітня». Далі повідомлялося, що це був вінничанин, котрий відпочивав у санаторії «Аркадія» і якого після відвідин музею «Катакомби» більше не бачили. Адміністрація санаторію і родина звернулися до правоохоронних органів, але… Найдивнішим було те, що чоловік, який повернувся в санаторій, нічого не може пояснити. Дехто схиляється до думки, що його викрадали прибульці. Проте синці на обличчі і слід кайданок на правому зап’ясті свідчать про суто людське рукоприкладство. Чоловік — його прізвище жодного разу не було названо, — зайшовши у свій номер і уздрівши там іншу людину, обурився. Він поводився так, ніби й не було пропущено стількох днів. Коли ж йому показали газети і телепередачі, де значилася поточна дата, — він мало не умлів. А тоді заходився ідентифікувати сам себе: обмацував руки, ноги, дивився у дзеркало, повиймав з кишень ключ від номера, гребінець і чималу суму грошей, які тут же й перерахував. «Все, як і було вчора», — сказав упевнено, ховаючи гроші. Для адміністрації санаторію і психолога слово «вчора» означало багато днів тому.