Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

class=stanza> Як в осінню пору овид затуманить сіра мжа, в меланхолію безкраю відплива моя душа…

Продекламувавши ці рядки, інспектор провів у записнику кілька ліній, але гумка знов, як і доти, глузливо стерла їх.

— Меланхолія! — провадив інспектор. — Яка ж може бути меланхолія, коли довкола нас усюди буяє радісним завзяттям могутній поступ Системи! А тут на тобі, дощ нам видають за носія меланхолії! Ну й ну! Соціально здоровий громадянин сприймає дощ як безцінного носія прогресу, тобто як приріст виробництва сільськогосподарської продукції, як підвищення врожайності, як фактор зростання національного доходу…

На хвильку западає тиша. Один креслить і стирає в записнику лінії, другий мовчки жде.

— Мені спало на думку й ще дещо про ваш вірш «Осіння остуда». Щось таке, чого, боюся, не помітили фахівці з Сектора мікробіологічного контролю емоцій. У мене тут є фотокопія вірша з журналу «Родинний затишок», де він надрукований. Ось два останні рядки:

…в меланхолію безкраю відплива моя душа…

— А що ж ви ще тут побачили?

— Три крапки! Після слова «душа» ви поставили три крапки — знак пунктуації, який означає незавершеність вислову. Але що ж ці крапки приховують, що за ними стоїть? Що ви мали на увазі і чому воно не висловлене?

— Ну… як вам сказати… адже минуло стільки років… Але запевняю вас, ці три крапки цілком безневинні. Вони нічого не приховують… нічого такого, що ви запідозрили. Звичайно, я прагнув укласти в свій вірш певний підтекст, якийсь глибший зміст…

— У тім то й річ, що всілякі підтексти створюють проблеми… проблеми для того, хто відважується вкладати підтекст або реалізувати його. Це небезпечна гра… заборонена гра! Раз підтекст, два підтекст, а тоді й наслідок: настає час, коли з’являється УДЕГ і чіпляє ярлик небезпечного елемента… Але я відхилився. У мене до вас одне запитання. Що ви тепер скажете на своє виправдання?

Відвідувач силкувався зберегти спокій, хоча б видимість спокою, бо відчував, що ось-ось упаде на підлогу.

— Я зрозумів свою помилку. Тепер я її добре бачу. І щиро шкодую.

— Те, що ви добровільно визнаєте свою провину, певною мірою полегшує ваше становище. Я маю розпорядження начальника Управління вести вашу справу далі, як належить за чинним порядком, але тільки в тому разі, коли ви з доброї волі визнаєте свою провину. Та передусім я мушу вам сказати, що ви, на превеликий жаль, завдаєте чимало прикрощів Системі.

— Хто завдає? Я?!

— Ну, зрештою, взагалі письменники. Адже у вас і думки немає, щоб усією душею віддатися Системі. А опинитися серед її відвертих противників вам не хочеться. Але й бодай чесно йти в ногу із Системою ви теж не бажаєте. Одне слово, ви ігноруєте Систему. Ви зневажаєте нас, панове! Зневажаєте нас і… саботуєте!.. А тому отаке ставлення письменників до Системи вивчається компетентними органами, і йому буде дано належну оцінку. Одначе повернімося до вашого питання, персонально вашого. Так от, начальник Управління доручив мені сповістити вас, що ви маєте бажання подати до УДЕГ заяву про відданість. Це просто чудово! Ось вам точна адреса: УДЕГ, Сектор заяв про відданість. Звичайно ж, ви бажаєте написати заяву власноручно, не на машинці. Це чудово! І зайве наголошувати на тому, що в заяві про відданість, яку ви бажаєте подати і яку УДЕГ люб’язно погоджується прийняти, ви вільні писати все, що вам хочеться і як хочеться. Ну, наприклад, що ви всією душею віддаєтеся Системі, що вас палить священна жага всією душею служити Системі, що ви всією душею були й будете вірним послідовником Системи, і взагалі все, що ви з власної волі хотіли б…

— Заяву про відданість?

— Що? Що ви сказали?.. Ну! У мене просто в голові не вкладається, як ви можете вагатися…

На устах у чоловічка-гумки майнула загадкова посмішка. Така посмішка, що у відвідувача сипонуло морозом по спині, як і тоді, коли він почув про заяву. О, якби ж то він міг вирватися з цієї пастки, якби міг заперечити оце заперечення його самого!

— Я й думки не припускав, що ви хоч на мить завагаєтесь… Але суть не в цьому, ми з вами дійшли згоди щодо заяви про відданість, яку ви прагнете подати. І повинен сказати вам, що ваша особиста заява про відданість тут, в архіві УДЕГ, аж ніяк не буде самотньою. Вона матиме добірне товариство. Тому що багато хто вже виявив бажання подати такі заяви, і УДЕГ люб’язно погодилося прийняти їх. Багато хто з визначних осіб складе вам компанію в архіві УДЕГ. Академіків — хоч греблю гати, із шкури пнулися, аби виявити бажання подати заяву про відданість. А знали б ви, як сюди пхалися викладачі з університету й інших вищих навчальних закладів! Ми просто запарилися! Розумієте?.. Ви собі не уявляєте, скільки таких, що поспішають із заявою про відданість ще до того, як її зажадає УДЕГ… Тобто поспішають подати ще до того, як виявляють бажання подати. Хіба це не зворушливо?

— Мабуть… мабуть, зворушливо…

— Ще б пак! Отже, все гаразд? Знаєте, ви мені подобаєтесь. Атож, подобаєтесь, а чого приховувати? Хай йому біс, це ж ви у свої п’ятдесят один рік звернулися по паспорт, і то вперше. Спочатку, коли я сказав вам про те, що доручив мені начальник Управління, я побоювався, чи не виникне у вас сумніву щодо бажання подати заяву про відданість. Але ж хіба це можливо, щоб ви ні з сього ні з того надумали стати винятком?

— Винятком? Я? Та що ви! Ніколи! Я хотів би написати заяву про відданість зараз, негайно. Чи не міг би я зробити це просто тут, за вашим столом? Я попросив би вас…

— О, будь ласка! Усе до ваших послуг! Ось вам папір, ось ручка… А в