Читати книгу - "Очікування шторму"

на світанку тетеруків. Оскільки вважав, що з порожніми руками йому йти незручно. Вороній любив полювати на лісову дичину. Коли людині п'ятдесят років, у неї сила-силенна звичок, яких пізно позбавлятись і які стали характером, вдачею, повноправною її частиною, як голова, ноги, борода, зморшки.

Давно. Дуже давно. Скільки ж років? Сорок. Або тридцять дев'ять. Так. Тридцять дев'ять… Батькові тоді за п'ятий десяток перевалило. Вони залізли в курінь іще завидна. Свіжорубане віття відгонило тим запахом, який можна почути, лише уткнувшись обличчям у скошену траву, ледь зів'ялу, зелену, але дивовижно запашну, наче молодо вино.

Благословлялося на світ. І в синьому повітрі ледве-ледве проглядалися дерева, коли батько схопив сина за плече й вони почули буркотання тетерука. Спочатку одного, потім двох, трьох… Це було старе токовище. Батько пам'ятав такі місця. Він знав заповідник краще, ніж хтось інший… Тетеруки співали спочатку на деревах, згодом на землі. Півні несамовито билися з-за тетерок. Й Воронін-молодший зрозумів, що це дурна хтива птиця. І в нього не було до неї жалю. І немає. З цієї самої миті, коли він уперше натиснув спусковий гачок і пісня увірвалася…

Радість тоді переповнювала його. Її не можна було порівняти з жодними іншими радощами, які зустрічалися пізніше. Батько сказав, що син природжений мисливець. І хлопцеві подумалося: отаке відчувають, коли кохають.

Але він помилився. Від кохання він ніколи не мав такого задоволення, як од полювання.

Він не замислюючись промовляв слово «люблю». Казав «люблю» Галині. Моторній козачці. З чорними очима й косами. Казав Марії навіть після шлюбу… Казав «люблю» фрейліні Вірі, коли вона, гола, як створив її господь бог, забігла до нього в сарай, де він чистив рушницю…

Сам дідько відає, що виробляли ці фрейліни. Великий князь Кирило не випадково привозив їх в особисту вотчину.

Челяді приїздило багато. Літніх дач не вистачало. Й тоді розбивали намети, влаштовували заслони. Князь розумівся на розвагах. Полювання без спиртного не обходилось. І дами не поступалися перед чоловіками…

Воронін спіткнувсь і, впавши на бік, покотивсь униз схилом гори. Зарості шибляка притримали його. Єгер над силу підвівся, сів навпочіпки й тупо дивився на голе переплетене віття глоду, грабини, шипшини, держидерева. Дивився, не думаючи ні про що. Ждав, коли вгамується біль. Терпляче, як не раз він чекав сікача, причаївшись у засідці на кабанячій стежці.

Полегшало. Воронін знайшов танку, підняв з землі тетеруків. Закурив. І неквапно, дивлячись під ноги, рушив угору.

Обігнувши вершину, він опинився на широкій сідловині, порослій жовтуватою травою. Десятків зо два коней блукало по галявині. Похмурий, зарослий мужик із карабіном навскидку визирнув із-за скелі. Пізнавши Вороніна сказав:

— Вони там, — і кивнув головою ліворуч.

Курінь був улаштований під високим грабом. Великий курінь, схожий на перекинутий кульок. Сичачи й потріскуючи, біля входу горіло багаття. Перед багаттям стояв полковник Козяков у бурці і каракулевій кубанці. Обличчя його було жовте, а під очима лежали зеленуваті кола. Можливо, полковника тіпала малярія.

Воронін кинув дичину, не промовив «здрастуйте». Полковник повернувся, подав руку. Воронін потиснув її й невдоволено пробурчав:

— Старий я, щоб поштарем по горах мотатися… — Він дістав з кишені зім'ятого листа у саморобному конверті, віддав полковникові. Потім вийняв з-за пазухи пляшку горілки: — Мало не угробив. Ноги чужими стали. Ревматизм…

Полковник узяв пляшку. Здивувався:

— «Московська»?

І Воронін кивнув.

— Звідки?

— Постояльці наділили.

— Що за новини? Хто такі?

Воронін невизначено знизав плечима. Закусив нижню губу.

— Требухов! — гукнув полковник.

Меткий чоловік, з круглим, розсіченим уздовж правої щоки обличчям, поспішив до багаття. Полковник указав на дичину:

— Займися!

— Слухаю, пане полковник! — Вишкірившись, Требухов глянув на Вороніна, потім нахилився й узяв тетеруків.

— Ходімо, Сергію Івановичу, — сказав Козяков.

У курені на землі лежав килим. І ще два килими висіло. Крім ліжка, накритого коричневою ковдрою з верблюжої вовни, в курені був гарний столик на вигнутих ніжках і грубо змайстрована табуретка.

— Сідай, Сергію Івановичу.

Єгер опустився на табуретку. Полковник — на ліжко. Читав листа, мружачи очі. Й зітхання було важке, як у простудженого. Покрутив конверта, склав навпіл і заховав під подушку.

— Сумно їй, — сказав роздумливо. — Ну та гаразд! Тепер викладай, що за постояльці.

— Геологами називаються… Каміння шукають.

— Червоний конгломерат?

— Мені не доповідали.

— Багато?

— Троє. Один професор. Двоє чином нижчі.

— Анастасію бачили?

— Поки що ні. Вона з суміжної кімнатки не виходить. Для того і йшов, щоб порадитися. Може, прибрати їх, та й край?

— Ні. Твій дім повинен бути чистий, наче склянка, з якої п'ють. Нехай дівчина не ховається. Вона твоя племінниця, приїхала з міста старим по господарству допомогти. І зваж, Воронін, якщо з Анастасією що трапиться! Запам'ятай, я не господь бог! Я нічого не прощаю!

Воронін негарно посміхнувся:

— З панночкою все буде гаразд… Про себе подумайте, пане полковник. У Курганну цілий ешелон червоних кіннотників прибув.

— Залякуєш?

— Попереджаю… Певно, не гриби вони збирати приїхали.

Козяков обхопив долонею чоло й, не дивлячись на єгеря, спитав:

— На пошту ходив?

— У середу піду. Не можу так часто… Я людина проста. Не люблю привертати увагу.

Поклавши лікті на коліна, Козяков зігнувся, ніби в нього заболіло в животі. Потім різко випростався. Відкоркував пляшку. Гукнув:

— Требухов! Склянки!

— Я не буду, — сказав Воронін. — Мій шлях далекий.

— Ти став надто боязким для