Читати книгу - "Очікування шторму"

211
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 156
Перейти на сторінку:
своєї професії.

— Моя професія — єгер.

— Знаю, що єгер… І все ж… Червоних кіннотників ти боїшся. На пошту ходити боїшся. Ковтнути на дорогу горілки боїшся!

— Ліс до обережності привчив.

Горілка заповнила склянки на третину. Та запах одразу поліз у ніс. І Козяков кривився, коли пив, і Воронін кривився теж…

Похрускуючи огірком, полковник сказав:

— Я жартую, Сергію Івановичу. Жартую… Інакше в твоїх місцях здичавіти можна.

— Навіщо так?

— Як? Місця дивні… Та зимувати тут у мої плани не входить. Я певний, що на білому світі є тепліша зима, ніж у передгір'ї Північного Кавказу. Та й Настуся у мене на шиї висить, хоч і ночує під твоїм дахом. Слухай уважно… В суботу підеш на пошту. — Козяков знову вхопився за пляшку, на якусь мить затримав її в руці, потім поставив на стіл. Розважливо сказав: — Мене непокоїть лише одне: чому Бабляк не подав умовного сигналу? Тепер ця ж історія повторюється з Хмурим… Якщо листа не буде, дістань мені зимовий розклад поїздів. Жду тебе в неділю. Зрозумів? І не лякайся. Зі мною бідним не будеш. Я папірцями не розраховуюся. Папірці в наш час тільки для однієї справи годяться, якщо поруч лопуха немає.

— Я вам вірю, — сказав Воронін. — Ви дворянин. Людина честі. Ви за ідею поневіряєтесь. А дружкам вашим я не вірю. І ви не вірте. Злодюги вони…

— Тихіше! — обірвав його Козяков. — Прикінчать. І я воскресити не зумію…

Воронін змовчав. Зібрався було йти, але раптом сказав:

— Дивний хлопець один з цих геологів…

Козяков запитливо зсунув брови.

— Вийшов уранці на подвір'я. Озирнувся навколо. Та й. каже мені: «Давно, діду, єгерем служиш?» — «Вважай, тридцять років», — відповідаю. «Отже, і батька мого тут бачив». — «Червоний командир?» — кажу. Геолог, Аполлоном звати, посміхнувся. Та й сказав тихо: «З князем Кирилом батько, царство йому небесне, в цих краях бував. Метикуєш, діду?..» Я відповів, що з князем Кирилом багато всякого люду бувало. Всіх не пригадаєш.

— Прізвищем не цікавився?

— Запитував… Не каже. Сміється: «Називай хоч горшком, тільки в піч не став».

— Цікаво. — Козяков підвівся з ліжка. — Глянути б на цих хлопців…

— Можна влаштувати.

— Стеж за ними… Коли що, дорогу знаєш… І про розклад не забудь…

Коли Воронін пішов, полковник Козяков зібрав банду, сказав:

— Чверть години тому я отримав радісне повідомлення з центру. Найближчими днями англійці й французи висаджуються на Чорноморському узбережжі. Від нас вимагається тільки одне: зібрати у клубок нерви й сили. І бути готовими до вирішальної сутички. Я даю вам слово офіцера… слово дворянина… що ще до першого снігу Кубань буде вільною. А до різдва, якщо так захоче бог, ми почуємо голос московських дзвонів…

Козяков повернувся в курінь, вилив у склянку рештки горілки.

«За брехню в ім'я порятунку!» — промовив подумки.

На душі було моторошно, наче він дивився у прірву.


4

Граф Бокалов дізнався небагато.

Звичайно ж, він не міг дізнатися про Хмурого більше, ніж знав сам Хмурий. А точніше, ніж Ніздря. Тому що саме Ніздря поділився з Графом сумнівами. А Ніздря був бувалий у бувальцях. І вже рік мовчав, як пес на морозі. І його ніхто не міг схопити за руку — ні карний розшук, ні Чека. Ніздря остерігався виймати руки з кишень. Хоча, зрозуміло, дрібна контрабанда не оминала його. Але тільки дрібна й вірна. Без хвоста й підозр.

З того самого дня, коли п'яний матрос з новоросійського буксира врізав Ніздрі розбитою пляшкою і обличчя фарцовщика стало впадати у вічі й запам'ятовуватись, як усмішка Мони Лізи, він надавав перевагу роботі вдома. І в людей, що знали його поверхово, могло скластися оманливе враження, що Ніздря зник з «ділового» горизонту, зав'язав. І захопився розведенням тепличних огірків. Або австралійських папужок…

Граф Бокалов мав щодо цього свою думку. Тому «хлопчики» Графа й не губили Ніздрю з очей. Хоча Ніздря ніколи так не опускався, щоб скуповувати крадене, але часом він не гребував послугами кишенькових злодіїв і форточників, тобто основних асів Графа.

Графові Бокалову сповнилося дев'ятнадцять років. У нього були довірливі голубі очі, широкі плечі. А за плечима — кількість крадіжок, яка вдвічі перевищувала — вік. Кличку Граф йому дала шпана, яка знала, що він щедрий на синці й гулі і роздає їх зі спритністю фокусника.

Для честі Графа слід зазначити, що він майже не вживав спиртних напоїв, не курив.

Каїров приніс йому книги Горького. Хто міг подумати, такий великий письменник, а босяками не гидував!..

Граф не любив сентиментів. А до гарного ставлення просто не звик. І книги Горького, і бесіди з Каїровим… Усе це було нове, наче він уперше пірнув з розплющеними очима.

— Якби я мав такого батька, як ви, — признався Граф Бокалов, — падлом буду, ніколи б не опинився на цьому місці!

— Вовко, — назвав його на ім'я Каїров, — ти не знаєш свого батька. А я знаю, хто був твій батько. Я все знаю, Вовко, це мій фах. Твій батько був червоний командир. Його вбили врангелівці на Перекопі. Твій батько був більшовик… Володю, всі трохи винні, що ти став тим, ким ти став. Але ти молодий. Ти ще можеш виправитись. І я буду твоїм батьком, Володю.

Вони все обговорили з Каїровим.

Хто-хто, а Мірзо Іванович ясно уявляв труднощі й небезпеку, що чекають на Графа.

Бокалов вийшов із огольців — дрібних злодюжок, молодих за віком, — чия фантазія не піднімалася вище кишень перехожих і вивішеної на просушування спідньої білизни.

1 ... 69 70 71 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Очікування шторму"