Читати книгу - "Рiднi дiти"

таємничу торбинку з шоколадними цукерками. — Це тобі подарунок, — сказала вона тихо і поглянула чомусь засоромлено спідлоба.

— Ну, навіщо? — пролепетала так само тихо Світланка і замовкла. Потім припала щічкою до плеча Тоні, і так вони й пішли у свою спальню.

— Вона ніколи не їла цукерок! — здивовано сказала Зіна. — А я не розуміла чому!

Вадим побіг за дівчатками, сфотографував їх у різних позах, і все вдвох, — нарізно вони фотографуватися не хотіли.

Він дав їм слово віддрукувати спеціально для них картки.

— Три картки, добре? Три картки! — застрибала навколо нього Світланка. — Тоні, мені, і ми ще обіцяли нашим подругам у Ленінграді. Ми з ними листуємося. Ви зробите для нас?

— Обов'язково! — категорично заявив Вадим. — Зараз запишу. Прошу, як? Світлані Комарович і Тоні Мідян — три картки.

Вадим міг у себе в редакції нахвастати, своєчасно не зробити, але те, що він обіцяв дітям, — завжди виконував.

За тиждень він примчав на мотоциклі, і одразу ж почався навколо нього шум і галас. Діти зустріли його, як давнього знайомого:

— А мою картку? А нашу привезли? А там, де в садку під прапором? — обступили вони його з усіх боків.

Вадим переможно вийняв чималий пакет з картками і помахав ним у повітрі.

— Спокійно. Сідайте. Зараз дам усім.

Крім більш-менш звичайних фото, для яких діти спеціально позували, було багато несподіваних, кумедних. Тоня і Світланка танцюють танець диких. Леночка дивується, як поправилася Зіна, і очі у неї на лоб полізли. Ліну Павлівну душить малеча.

— Оце вам! Світлана Комарович і Тоня Мідян зустрілися після довгої розлуки.

Ця картка була справді чудова, нею були задоволені всі, і діти, і дорослі. На ній дівчатка поклали руки одна одній на плечі, дивилися одна одній в очі і всміхалися!

— Будь ласка, прошу, — скромно, але з почуттям власної гідності показав Вадим цю картку Ліні Павлівні. — Може, ви дозволите тепер сфотографувати вас спеціально з дітьми і окремо?

Ну, сьогодні, після такого подарунка Дітям, Вадиму ні в чому не було відмови. І Ліна Павлівна, і Марина Петрівна розповіли йому все, що він хотів, і в його голові вже народився «геніальний» фотомонтаж під назвою «Повернене дитинство» або що-небудь на зразок цього!

— Нам можна картку послати в Ленінград, в дитбудинок, дівчаткам, з якими ми дружимо? — спитала Тоня.

— Звичайно, напишіть хорошого листа. І постарайтесь без помилок і без клякс, — сказала Марина Петрівна.

* * *

Зовсім нічого не значить, що Київ так далеко від Ленінграда. Раніше Київ — це кружечок на карті над рікою Дніпром. Дніпро впадає в Чорне море. На Дніпрі — Дніпрогес. Київ — столиця України, «мати городів руських». Це вчать на уроках географії і історії. Тепер, коли в школах на уроках історії і географії згадують Україну, Київ, усі дівчатка і хлопці з дитбудинку імені Кірова підводять руки і навперебій відповідають. Аякже! Що-що — а про Україну їм соромно не знати! У них там живуть друзі у Києві, з якими вони вже другий рік листуються.

У спальнях у них висять фото — так, у кімнаті третього загону, де старостою Ірочка Баранова, саме над її тумбочкою, висить фото Тоні Мідян і Світланки Комарович.

Ірочка заходить до кімнати з двома жінками і моряком. Це приїхали гості до дітей. Моряки Балтфлоту і їхні дружини шефствують над цим будинком.

Одна жінка, молодша, гарна, кругловида, усміхається привітно дітям, гладить їх по голові. Вона вперше в цьому будинку, і їй все подобається тут.

— Оце наша спальня — дівчат третього загону, сідайте, будь ласка, — чемно запрошує Ірочка, підсовуючи стільці.

— Як у вас добре! — каже молода жінка. — Затишно так, скрізь квіти, картини, фото. Як дома.

— А це ваші дівчатка на фото? — питає моряк.

— Ні, — з прихованою гордістю каже Ірочка. — Це наші київські подруги. Ми з ними вже давно листуємося, і ми їх вже добре знаємо. Тоня так добре пише! Вона їздила влітку в Крим і так написала про море і санаторій, просто як оповідання з журналу.

— Вони теж сирітки? — спитала молода жінка, а літня смикнула її непомітно за кофточку. Шефи раз назавжди умовилися ніколи не називати дітей сиротами і взагалі в дитбудинку про батьків не згадувати.

Моряк незадоволено покрутив вуса, але Ірочка стримано відповіла:

— Так, у них у обох батьки загинули, а матерів спалили фашисти в концтаборі. Їх визволила Радянська Армія.

— Бідні діти! — зітхнула тяжко молода жінка.

— Хочете подивитися ближче їхню картку? — продовжувала Ірочка, знімаючи фотографію. — Вони дружать ще з концтабору, Світланка і Тоня, і листи завжди вдвох пишуть. Оця чорненька — Тоня Мідян, а оця кругловиденька — Світланка Комарович.

— Світланка Комарович! — раптом закричала молода жінка, схопила картку і впала на невелике ліжечко, вкрите білим мережаним покривалом.

— Що, що з вами? — кинулася до неї друга жінка і моряк.