Читати книгу - "Оповіда́ння"

стояв на порозі.

- Мишко, іди й ти до нас обідать!

Мишко затурбувався:

- Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.

- Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп - без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.

Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той «Der Suppe» вперли цілий коров’ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.

Кличуть:

- Іди, Мишко!

Мишко тихо:

- Я вже обідав.

Хтось цікавий:

- А що ж було у вас на обід?

- Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою внакладку, і...

Мишко ковтнув слину й замовк.

...Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо - короткий виск, і знову до роботи.

Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивиться не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.

Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...

- Гріться! - Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.

Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркана. Тута ж на підлозі пиляють, рубають, кришать на тріски...

Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.

Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло - зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.

А вітер: гу-гу-гу! - за вікнами, аж мурашки поза спиною...

За гомоном про його, було, забули, далі хтось побачив:

- Гляньте, Мишко і досі в нас!

- Мишко! Як же ти додому підеш! Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.

Мишко низько схилив голову. Один - ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.

- Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий!

Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:

- Я без-при-тульний...

Всі од каміна, обступили, дивляться:

- От тобі й папаша з мамашою!

- От тобі й каша з молоком, і чай внакладку з булкою. Старші суворо до його:

- Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав?

Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей.

Стало жаль:

- Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...

- Що ж його робити?..- Почали щось між собою шепотіти.

Хтось із дівчат голосно запротестував:

- Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече.

Один спалахнув:

- Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?

Галя спохватилась:

- Та я ж не на його, я так тільки...

- «Так тільки»... «босяк»... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?

- Та я ж не на його казала, чого ти причепився?

У того вже загорівся якийсь жаль:

- «Босяк»... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!

На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча - на варті. Радили на диво тихо, діловито й корот-ко. Вирішили - днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагід-ний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало,- покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.

- Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.

Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:

- Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!

- Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідующа привезе на вечерю, тоді принесемо.

Мишко:

- Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив - дві кістки лежать.

Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:

- Ось тобі Мишко, барахло - замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба - гукни. Сам не вилазь.

- Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..

Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...

Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить - кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.

- Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесене? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста! - Влетіла в спальню, світить каганцем.

- О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий! - Спинилась посередині, дослухається. Далі люто: - Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий?

Вбігає черговий.

- Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.

- Якого собаку? Тут собак немає у нас.

- Не базікай - роби, що велю! «Тут собак немає»,- а ото ж хто кістку під ліжком гризе?

Черговий прикусив язика, почухав голову.

Далі певніше:

- Та то вам, мабуть, почулось»

«Собака» якась була розумна - замовкла.

Один по одному - на допомогу черговому збігся гурт:

- То почулось! Почулося! То, може, так що...

- Та то, мабуть, пацюк! - догадався хтось.

Всі в один голос:

- Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!

Дивиться на дітей, віри не діймає, чогось поблискують тривожно очі.

- Хм...- Далі рішуче: - А на лиш каганця, посвіти мені.

Нагнулась - до одного ліжка, до другого. Далі повертаєсуворе лице до дітей:

- Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени?

Змовкли. До чергового:

- Ну, кому я кажу?

Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:

-