Читати книгу - "Кровна мста"

він побачив, як лютує буря, як нагинаються дерева в Каніцаровому садку. Блискавка знову вдарила, і при її світлі Бурий побачив могутню Раткову постать. Воротич кинув оком у бік терема, у його, Бурого бік, і пішов досипати до стайні.

– Дідько, – вилаявся Бурий і знову влігся на лежанці.

– Тікати тобі треба, Буричу.

Він оглянувся – ці слова сказав Сокол, який усе ще не влігся.

– Куди ж утечеш від Божої волі? – спокійно відповів Бурий.

– Нам Воротичів не подужати, а Каніцар тебе зможе захистити тільки у своєму дворищі, – втрутився в розмову Лука.

– Бігти тобі треба, – знову повторив Сокол. – І я з тобою піду – не лишу тебе наодинці з Мораною. А то ми за князів своїх голови віддати готові, а друга нашого смерті під косу віддаємо. Тікаймо разом!

– Вже чи як? – запитав Бурий чи то зі страхом, чи з насмішкою.

– Куди ж зараз – бачиш, як Воротич пильнує. Та під ранок усе одно засне – тоді сон найсолодший, – раптом сказав Середич. – Ми з Каніцаром усе обмислили, недаремно стільки меду випили. Боярин дасть коней і виведе через задню хвіртку.

Це була гарна рада. Її тут же підтримав Лука:

– Треба буде, аби хтось попильнував за Каялою і Галкою. Тож розділимося: я, Середич і Турик побіжимо до князя, а Сокол, Бурий і Волос – підете до весі, перечекаєте небезпеку і приведете до нас Галку і Каялу. Ти, Волосе, говорив, що не хочеш до князя Мстислава повертатися – твоя воля. Та я хочу, аби-с знав, що був єси для мене добрим другом.

Таке одкровення Луки вразило Волоса.

– Спасибі. Усі дорогі мені, але тепер, коли знайшов дім свій, рід, коли жону собі завів, то і справді волію тута, у цій пущі, лишитися.

– Що ж Мстиславові переказати від тебе? – їдучо запитав Середич, і Волос відчув ту їдь.

– Нехай здоров буде. А ще перекажіть, аби він не забував науку вуя свого.

– Про воєводу мовиш? – допитувався Середич.

– Дідо його, Святослав, ніколи б меча на русина не підняв, – ухильно відповів Волос.

Середич посміхнувся криво, і Бурий відчув цю посмішку зневаги. Він також зауважив, що Волоса останніми часами ніби підмінили – наскільки раніше був вірним Мстиславові, настільки тепер не любив його.

Усі ті думки нараз роїлися у голові Бурого, і він їх став виганяти по черзі, залишивши одну: «Як врятуватися від Воротичів?»

– А ти, Луко, не хочеш із Бурим до своєї степовички? – спитав Середич, крива посмішка так і не сходила з його вуст.

– Рік уже, що до Мстислава піду.

– Будеш і далі Кульгавого вибілювати, захищати його?

– Усе зроблю, аби війна братня знову не розгорілася. Ти, боярине, говори, що сам захочеш, а я Каніцарові все одно не вірю.

– А якби сам Ерік тобі підтвердив, що то він Бориса забив, то би повірив?

Лука спідлоба подивився на Середича, тоді мовив:

– Воістину шляхи Господні є незвідані. Христос учив нас серцем любити і довіряти йому більше, ніж очам своїм.

Середич зареготав:

– Твоє, Луко, серце, як у теляти, – будеш об руку різника свого ластитися!

Сотник не відповів. На тому і скінчилася їхня бесіда, вої затихли, вслухаючись у музику дощу.

Бурий не спав – усе ще обдумував свою втечу. А Середич добре вигадав – недарма стільки років у боярстві прожив. Вой лежав, дивлячись на стелю, слухав шипіння свічки на столі та бурю, що відходила від Каніцарового дворища все далі.

– Правду єсмь рік, що Вадим є послухом, – раптом сказав Сокол серед тиші. – Таки продав нас печенігам, а потім ще варягам перепродав. Купець засраний.

– Цікаво, чи хоч тридцять срібних йому за нас дали, – озвався Лука.

– Дали. Трохи нижче пішла би стріла печеніжина – полетів би у вирій, – мовив Волос.

– Не полетів би, – заперечив Бурий. – Печеніги майже ніколи не хиблять: якби хотіли вбити, то вбили б.

Після тих слів знову запала мовчанка, яку порушив сам Бурий:

– І Воротичів він навів, паскудник.

Заперечив Лука:

– Якщо Воротичів і наслав хто, то не Вадим – у Києві він увесь час у теремі сидів, ми його пильнували.

– Самі собі винні – обачнішими треба бути, – втрутився Середич. – Київ і не такий великий город, люд знається, тож вас відразу за чужинців прийняли, особливо Сокола з його луком. Рік же я тобі – лиши лук, а ти не послухав. Зі своїм сагайдаком, певно, і срати ходиш.

Знову запала мовчанка – Сокол не відповів нічого. Нарешті сказав Лука:

– Ніяк зрозуміти не можу, хто ж тоді Ярославові про наше сольство розказав: і за письмо Судиславове, і за Дашка… Може, Вадим спільника поміж нас має?

– Далі своє правиш, Луко? – заперечив Середич. – А все ж мислю, що се ти послух.

– Мстислав даремно вийшов – поб’є його Ярослав, – на диво спокійно відповів Лука, ніби не чуючи закидів у свій бік.

– У чесній раті – ніколи, – озвався і Турик.

– А в нечесній? – запитав Сокол. – У нього ж послухів повно.

Мить помовчали, знову спитав Лука:

– А ти, Волосе, що скажеш?

– Мислю, що то Ярослав від початку все задумав, аби брата свого згубити. То Кульгавий велів Судиславові писати, то він послав сіверян. Ярослав хитрий – на рік, на два вперед бачить, тож і виманив Мстислава із Тмутаракані. Нашому ж князю жадоба очі закрила.

Розсудив усіх Середич:

– Доста нам сперечатися. Дасть Бог до князя добратися, а там побачимо.

Бурий заснув далеко за північ, але його тут же розбудили.

– Пора. – Над ним стояв Середич. Незважаючи