Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

А Мирося стояла в закутку вежі біля віконниці, ждала, дивлячись на просторе видноколо словутинської долини. На кручах уже палахкотіли вогнища, золоті іскри котилися стрімким потоком до небесного шатра, розсипалися там на темно-синьому тлі, ставали зірками, розпочинаючи вічну казку літньої ночі. Над гаєм котилися пісні. Мирося тремтіла від хвилювання — вирішується її доля. Все буде інакше віднині: нема дитячих забав, нема батька, нема царства! Є нова стежина — страшна, небезпечна, з якої вже нема вороття! І не треба…

Неподалік від неї прогупали важкі кроки дружинників, почувся безтурботний, веселий сміх Зорулі. Пора!

Мирося добігла до льоху, зашкребла у віконечко.

— Хто там? — озвався Зореслав.

— То я, наречений мій, — прошепотіла царівна.

Юнак метнувся до дверей, притиснувся до ґрат, побачивши в сутінках кохане личко, болісно застогнав.

— Для потіхи так мене назвала?

— Зореславе, я покохала тебе одразу, як зустріла в степу! Навіщо ж гризота? Не я винна, що тебе вкинули сюди. Ти одгадав мої загадки — сам Яр-Див велів, щоб ти став моєю дружиною. Я супроти долі не рушу. Серце моє горить!

Юнак взяв її пальці до своїх долонь, почав цілувати.

— Соколице моя! А я вже гадав, що ти покинула мене в неволі!

— Я гомоніла з Бояном. Тобі треба втікати…

— А ти?

— Я з тобою…

— Не хочеш бути царицею?

— Навіщо мені царство? — тихенько засміялася дівчина, пестячи пальцями юначе личко. — В очах твоїх все моє царство.

— О Перуне! Тепер мені не страшна й темниця!

— Але ж пора визволитися з неї. Ми придумали ось що: вночі викрадемо ключ, він у радника Печеруна. Як засне, Зоруля підкрадеться…

— Згода! — стиснувши їй руку, прошепотів Зореслав.

— Нині Купала, довкола вогні, галас, ніхто не почує! А ми до світання будемо вже далеко, там жодні царські посіпаки нас не дістануть. Цсс! Хтось ходить. Я біжу, коханий! Надійся!..

Вона побігла до виходу, біля сходів лицем до лиця стрілася з Печеруном. Він схопив царівну за руку сухими пальцями, зазирнув їй в очі гострим поглядом.

— Де була, царівно?

— Пусти! — застогнала Мирося від болю. — Як ти смієш так зі мною розмовляти? Пусти!

Радник відсторонився, проте заступив шлях вниз, до виходу.

— Знаю, була біля пастуха. Цар звелів замкнути його, а ти волю батькову порушила, бачишся з ним…

— Сором царському радникові бігати за дівчатами, слідкувати!

— Не ганьби мене, турботи про царство не дають мені спокою. Цар недужий, а ти…

— Що я? — з викликом глянула на нього Мирося.

— Закохалася в смерда, в пастуха…

— Може, ти мені кращого нареченого знайшов? — спалахнула царівна від образи.

— А хіба мій син не кращий?

— О Перуне! — сплеснула в долоні Мирося. — Ти ж сам відаєш, який він в тебе дурень!

— Я хочу лише одного; врятувати тебе! — простягаючи до неї кістляві руки, палко зашепотів Печерун. — Цар в гніві! Гадаєш, він щасливий тим, що пастух врятував його в бою? Хе-хе! Нема нічого гіршого для володаря, ніж комусь завдячувати рятунком! Володарі не прощають своїм рятівникам. А тим паче, коли рятівник тягнеться до вінця царського…

— Брехня! — скрикнула Мирося. — Зореславові нічого не треба. Хай цар звільнить його, і ми покинемо Витич…

— Те-те-те! Бреши комусь іншому. Пастух не такий простакуватий, як тобі здається. Та й ти… Все ж таки царівною бути легше, аніж пасти ягнят.

— Не ятри моїх ран, підступний діду! — простогнала Мирося. — Чого тобі треба?

— Май хоч крихту розуму.

— Твої слова напоєні злом і отрутою…

— Гляди! Все одно станеш жоною Мечика!

— Нізащо!

— Сама попросиш про це! — крикнув радник услід дівчині, яка хутко бігла вниз по сходах. — Не відаєш, дурна царівно, що одкидаєш! Зроби свого пастуха воєводою, пошли його воювати інші царства. Ти станеш царицею над широкими землями. Ти підтопчеш під ноги незліченні народи! Чуєш?

Мирося не відповіла, пірнувши в зачаровану купальську ніч, напоєну співом і веселощами, зоряними узорами і мерехтінням незліченних вогнів. А на душі Печеруна було невесело, там клубочилася їдуча змія. Спинившись біля царських покоїв, він замислився. «Ба! Що я собі гадаю? Є прехитра штука! Все станеться так, як я замислив. Хай спробують виприснути з мого сильця!»

Радник застав Горевія в тяжкому напівзабутті. Царя щось мучило, терзало, докоряло: щось негоже вчинив, не те зробив! Тяжко образив рідну доньку, єдину свою втіху, хлопця-рятівника кинув у льох. Витичці вовком дивилися на нього, коли він наказав схопити Зореслава. Воно б і байдуже — царське слово для них закон, тільки ж не слід плювати й на людей, в разі гризоти якої або нападу ворогів доведеться кланятися їм, воям і смердам! А тут ще біль проклятий не дає перепочинку, дух випирає з грудей. Ось тобі й заміри царські, якийсь смердючий напасник вгилить тебе бамбулою по голові — і вже по тобі яма плаче! Ні царства, ні багатства! Таке мізерне здоров’я людське… От якби невмирущим стати, щоб жоден меч не діткнувся тебе, щоб вогонь не брав, хвороба не їла, старість обминала! Ого, тоді Горевій показав би сусідським князівствам та царствам! Зібрав би дружину незміряну, звоював би весь світ! І заморські володіння, і забескидні, навіть Рим далекий, уславлений. Перуне! Невже те недосяжне людині? Ачей недарма ж старі люди оповідають казки про невмирущість? Хтось десь мав же її? Хіба радника попитати? Він хитрий і бувалий…

Так плутався цар у химерних думах своїх, аж доки його не витягнув із забуття Печерун. Побачивши радника у примхливому світлі смолоскипа, Горевій зрадів:

— А я оце думав про тебе… Ради хочу запитати…

— Якої,