Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Запала мені думка про невмирущість. Не дає спокою… Поки був здоровий, не про теє мислив. А тепер клює, та й годі! Гадаю я собі: чому люди оповідають про безсмертних? Певно, є ж десь такі? Що скажеш на теє?
— Чула моя душа твої мислі, царю, — радо підхопив Печерун. — Саме з такою радою йшов я до тебе бо печалюся вельми про долю царства витицького. Бачу, тяжко тобі, знемагаєш від недуги, то я вже ходив і до відьми преславної, що живе у Вовчому Бору…
— А то навіщо? — жахнувся цар. — Її всі люди бояться!..
— Дурні бояться. А мудрий і відьму обкрутить. Нам хоч і чорний дух з гнізда знявся, аби яєчка наші. Царю, вона казала, що відає, як осягнути безсмертя…
— Бреше!
— А от і ні! Тільки ж злата їй за теє треба дати чимало.
— Та я півцарства кину їй до ніг! — підхопився на ліжку цар. — Ой! Наче списа хто загнав у спину… Тримай мене… Що нам злато? Ми його знову загарбаємо, як стану я здоровим та ще й… страшно сказати! — невмирущим! Слухай, раднику! Таж нащо мені тоді онуки? Нащо царевичі? Я сам… сам все робитиму! Де твоя відьма? Клич її?!
— Зажди, царю, — лагідно притишив його Печерун. — Не спіши. Те має статися пізніше, відьма дістане якесь там зілля, воно росте саме нині, в Купальську ніч. Опісля вона дасть знак, я пошлю за нею воїв. Тим часом маєш зробити ще одну справу, бо люди ремствують, чутки недобрі котяться…
— Що там?
— Я про пастуха. Корінь сварився, що приведе вольних воїв, що пустить за вогнем вежу царську, а таки визволить сина…
— Та я його й так випущу, — невдоволено мовив цар. — Нащо він мені? Сам знаю, негоже вийшло…
— Просто так випускати не слід.
— А як же?
— Погомони з ним. Звели дістати для тебе живої води.
— Живої води? — вражено перепитав Горевій.
— Еге ж, — хитро посміхнувся Печерун. — Хі-хі! Живої води, що нею зцілюють рани і добувають невмирущість…
— Та де ж він її дістане?
— А то вже його клопіт. Ха-ха! Хоч на небо нехай летить. Так і скажи йому: дарую тобі волю, і будеш ти царевичем, нареченим Миросі, коли привезеш мені з далеких країв живу воду. Кохаєш царівну — покажи, чого варта твоя любов! А перед тим хай поклянеться, що виконає твоє прохання… так, так, не наказ царський, а прохання дружнє…
— Ну й вужака ти, Печеруне, ну й крутько ти!..
— А ти гадав, що я дарма хліб царський їм? Ха-ха-ха! Так ми одразу розв’язуємо багато вузликів: Зоре-слава у мандри нескінченні, хай шукає живу воду… тобі — здоров’я і невмирущість, а мені…
— Ага, — похопився цар, — а тобі що? Ти ж задарма навіть не чхнеш…
— Правда твоя. Маю на оці сина свого, Мечика. Як ти осягнеш невмирущість, Мечик стане царевичем, йому й Миросі даси частку царства…
— За таку втіху половину землі віддам! — поплескав радника по плечу цар. — Веди мене до пастуха, маю його відпустити на волю. Хай потішиться на Купала, а завтра…
— А завтра хай вирушає по живу воду, хі-хі! — залився ядучим сміхом радник. — І не вертається до витицького царства, доки не матиме її…
ДАВНЯ КАЗКА
Дивоколо охопило юнака, пригорнуло до себе руками вітру, цілувало вустами срібнолицього місяця, вітало щедротою зоряного безміру, палахкотінням купальських вогнів. Воля! Воля! Дай вдихнути тебе, випити, мов келих запашного вина! Не покидай мене ніколи, ніколи!
Зореслав кинувся до торговища, там серед майдану гоготіло велетенське багаття, в його світлі витичці кружляли з товстопузої бочки меди, співали веселих пісень. Ремісники, вої, а то й прості гречкосії, обнявшись, виходили у коло і довбали землю бронзовими підковами, примовляючи до ладу:
Гей, вийду я з хати на волю. Та посію просо на полі, Ой дозріє просо буйненьке, І буду я, ладо, багатенький!
Ой накуплю меду та пива Усьому світові на диво Гуляйте, каліки, гуляйте, Мене добрим словом споминайте!
А лихая година настала. Бо згоріло просо, пропало! Я ж таки не буду ридати, Бо є в мене жінка у хаті!
Я з поля додому вернуся, Та любенько з нею обіймуся, Ой буду я п’яний без пива Та усьому світові на диво!
Гей, лиха година настала, Бо утекла жінка, пропала! Я ж таки не буду ридати, Бо є в мене воля крилата!
Не згорить вона, не покине, Гей, та моя воля орлина! Гуляйте, каліки, гуляйте, Мене добрим словом згадайте!
Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові.
— Пий, лицарю, радій з нами!
— Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він?
— Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.
