Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style="">І відібрать не може. Так вспокійся ж!

Важкая проба жде нас, та її

Знесімо мужньо, з супокійним серцем,

Щоб не загибеллю було для нас

Се лихо, а заслуги джерелом!»

 

Так потішав дружину Гарісчандра,

Коли під ніч, беззахисний і голий,

Погрозою брахманського прокляття

Прогонений, з палат і з міста свого

В далеку йшов, непевную дорогу.

Обтерла очі Сайвія прекрасна

І, взявши хлопчика за руку, боса,

Ледве одіта, мовчки, тихо йшла

За мужем.

 

Город весь заворушився.

Айодії міщани як уздріли,

Що цар їх геть іде, немов невольник,

Юрбою вийшли всі за ним і стали

Поперек шляху, впали на коліна

І слізно почали благать його:

«Куди се, наш володарю, спішиш,

Нас бідних без опіки покидаєш?

Кому віддав ти в руки нас? Чи він,

Новий наш пан той, висохлий як скіпка,

Зуміє нас в пригоді боронити?

Чи схоче він судити нас по правді

І милувать по-людськи, скоро міг

Тебе, наш соколе, обдерти з власті

Й без милості під ніч прогнать із дому,

З-поміж людей, мов дикую звірюку?»,-

 

Почув се Гарісчандра, зупинився

І супокійно до міщан промовив:

«Брати мої і діти, не сумуйте!

Не плачте наді мною і пустіть

Мене туди йти, де могуча доля

Встелила нам дорогу. Спогадайте,

Що не без волі божої се чиню.

Коріться свому владарю новому,

Мені ж простіть, коли в чім не по правді,

По людській слабості й нерозумінню

Я з вами поступив, і прощавайте!»

 

Жінки Айодії поперек шляху

Його забігли й так заголосили:

«Куди ж ти йдеш від нас, красітко наша,

Наш квіте запахущий, наша мати?

Побудь іще одну хвилину з нами,

Най наші очі, мов ті божі бджоли,

Впиваються красою личка твого!

Коли ж тебе побачимо оп’ять?

О горе! Той, що ще сьогодні рано

На слоні їхав, а довкола нього

Юрбою слуги, перед ним князі,

При нім брахманці, а за ним вельможі,-

Той пішки ось іде й каміння гостре

Під босі ноги підгорта! За ним

Препишна квітка, рано ще цариця,

Тепер убога, як рабиня, сумно

Спішить, дитя за ручку ведучи!

О біле личко, як же швидко ти

В дорозі сій від спеки почорнієш!

О кучері пахущі, як же швидко

Із шляху курява на вас насяде!

О біднеє дитятко, як же ти

Знесеш сю довгу і тяжку дорогу?»

 

Почув се Гарісчандра, зупинився

І так крізь сльози до жінок сказав:

«Не завдавайте нам, о сестри, жалю,

Не віднімайте душам нашим силу

Тим голосінням! Дасть-то бог, ми ще

Побачимось у ліпшім стані з вами».

 

Почув се Вісвамітра, що таємно

Ішов за ним, і, ставши серед шляху,

З погордою отак сказав до нього:

«Кшатріє віроломний! Тьфу на тебе!

Чи то твоє святе, велике слово,

Твої присяги, правда твоїх уст,

Що царство ти віддав мені своє,

У всім прирік мою сповняти волю

І зараз же з міщанами отсими

За городом вмовляєшся зрадливо,

Щоб знов мене з престолу того скинуть

І власть із моїх відобрати рук?»

 

Немов змія, вкололо Гарісчандру

Се слово в саме серце, та уста

Не сміли з Вісвамітрою змагаться.

Схиливши смирно голову, він тільки

Одно промовив слово: «Йду вже, йду!»

І, взявши жінку дорогу за руку,

Прудкими кроками пустився йти.

Не здужала відразу слабосила

І ніжна жінка поспішить за ним,

Та ще з дитиною. Коли ж вона

Поперед Вісвамітру проходила,

Той разом палицю свою підняв

І вдарив нею бідную царицю.

Оглянувсь на удар той Гарісчандра,

Гарячі сльози полились з очей,

Та з уст його ні словечка докору

Не вийшло. Власним тілом заступив

Свою дружину, взяв дитя на руки

І ще раз вимовив: «Іду вже, йду».

А більше вже ні слова не промовив.

 

 

VII

 

 

В недолі, кажуть, звільна час минає,

Та швидко місяць проминув в недолі

Цареві Гарісчандрі. Пилом вкритий,

Від сонця обгорілий, у одежі

З кори, з дитятем хорим на руках,

З дружиною, прибитою нещастям,

І голодом, і недостатком, він

Помалу наближався перед брами

Преславної столиці бога Сіви,

Варанасі. А в брамі, глянь, уже

Мучитель невмолимий, Вісвамітра,

Стоїть, його приходу дожидає.

Побачивши його, вклонився низько

Цар Гарісчандра, честь йому віддав,

А потім так промовив до аскета:

 

Гарісчандра

Поклін тобі, святих усіх оздобо!

Ось я на розказ твій явився тут.

Скажи, тобі чого від нас потрібно?

 

Вісвамітра

На царську жертву грошевий дарунок

Ти обіцяв мені. По нього я

Прийшов і надіюсь, що ти додержиш

Обіцянки й не схочеш, щоб спалило

Тебе моє страшеннеє прокляття.

 

Гарісчандра

Спаси мене від нього, світлий боже!

Та як мені твою сповнити волю,

Я й сам не знаю. Все тобі віддавши,

Я сам лишився бідний. Всю надію

Я покладав на княжую сім’ю

Моєї жінки. В край її батьків

І роду славного я й обернувся,

Покинувши косальський рідний край.

Та горе нам! У братобійчім бої

Погиб весь рід її. Міста, і села,

Й палати їх понищені, маєтки

Сплюндровані, і не зістав ніхто,

Хто б нам, убогим жебракам, подав

Хоч ложку страви. З того краю сліз,

І попелу, й руїни, де й свою

Надію поховали, ми ідемо

Отсе. Роби тепер, що хочеш з нами,

А скарбу золотого в нас нема.

 

Вісвамітра

Не хочу знать ні вас, ні ваших глупих

Надій! А що обіцяно було,

Те мусить буть мені. Коли