Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

ж не буде,

То мій проклін упаде на всіх вас.

 

Гарісчандра

О стій, о стій, не проклинай нас, отче,

Чи бач, ще місяць не минув цілий,

Ще на полудні сонце, ще півдня

Зістало нам! До вечора зажди!

 

Вісвамітра

До вечора зажду ще, так годиться.

Та знай, коли до вечора не буде

Твій дар у мене, будеш ти проклятий

І згинеш з тілом разом і з душею

На віки вічні!

 

І пішов аскет,

А цар остав в тривозі і в задумі.

На камені під брамою усівши,

Схиливши голову, зціпивши губи.

Важкую думу думав Гарісчандра.

 

 

VIII

 

 

«Куди мені, нещасному, подіться?

Де стільки золота здобуть, аби

Неситого брахманця заспокоїть?

Приятелів багатих тут не маю,

В чужих людей не випрошу нічого,

Украсти, зрабувати - гріх страшний.

А як не дам йому, чого він хоче,

То ще страшніше жде мене нещастя.

Проклятий від могучого аскета,

Я згину марно, стану черв’яком,

Остатнім, найпідлішим твором божим.

Хіба себе самого у неволю

Продать? Отсе, мабуть, найліпше буде.

В неволі, певно, я зазнаю муки,

Та хоч сповню обіцянку свою,

А вольними і чистими остануть

Моя кохана жінка й мій синок».

 

Так звільна у його душі високій

Важкая думка спіла-доспівала.

Коли, втім, жінка, Сайвія чудова,

Його задуму перервала сими

Словами:

 

Сайвія

Царю, голубе мій сизий,

Чого тут довго думать? Лиш один

Тут вихід бачу. Слова свого ти

Ламать не можеш, се була би ганьба,

Було б нещастя вічне для нас всіх.

Немає вищого над обов’язок,

Над непохитную правдивість, друже!

Значить, один тут вихід лиш остався.

 

Гарісчандра

Який?

 

Сайвія

Тобі свобідннм бути треба,

Ти цар… Жінок найдеш собі досить…

А я…

 

Тут тяжко-важко заридала

І не могла скінчить своєї мови.

До серця пригортаючи дружину

І поцілунками з лиця її

Спиваючи гіркі, гарячі сльози,

Ледве її вспокоїв Гарісчандра.

 

Гарісчандра

Душе моя! Вспокійся, не ридай!

Важка на нас, мабуть, надходить проба,

Та твердо ми перенесім її.

Не плач! Чей, бог якусь нам вкаже раду.

 

Сайвія

Він вказує її! Послухай, друже!

Продай мене в неволю й заплати

Свій довг аскетові! О, не лякайся!

Ти ж будеш вольний, ти могучий лицар,

Стрілець преславний. Швидко зможеш ти

Чи в службі царській, чи в кривавім бою

Здобути стільки, щоб нас викупить.

А якби ти продався сам в неволю,

То що без тебе я сама почну,

Без захисту, без роду, без маєтку?

Або голодна смерть мене чекає

З отсим дитяточком малим, або

Така ж неволя.

 

Вчувши сі слова,

Страшенно, важко заридав володар,

Зомлілий впав на землю, наче труп.

Нещасна жінка, бачачи його

Зомлілого, схилилася над ним,

Щоб своїми слізьми його відтерти,

Та голод, спрага й безконечне горе

Із неї виссали всі сили. З тихим зойком

Вона край мужа свого в порох впала,

Мов нежива. А біднеє дитя,

Побачивши, що батько й мати так

Лежать, посинівши, не ворухнуться,-

Заплакало і, ходячи довкола,

Слабими рученятами хапалось

Збудити їх і двигнути з землі.

 

 

IX

 

 

На крик дитини старець Вісвамітра

Явився знов, і, бачачи царя

Зомлілого, холодною водою

Його побризкав і його дружину.

Прокинувсь із омління Гарісчандра,

Та, бачачи вірителя грізного,

Знов обімлів. Озлився Вісвамітра

І, ко́пнувши його ногою, крикнув:

 

Вісвамітра

Вставай, вставай, о царю Гарісчандро!

Вже сонце геть схилилося з полудня!

Вже недалеко вечір! У кого

Є на сумлінні довг, той спать не може.

Вставай і думай, як довгу позбуться!

«Лиш правдою се ясне сонце сяє,

На правді твердо ся земля стоїть;

Правдиве слово вік-віків триває.

На правді утвердилось небо й світ.

Сто тисяч жертв із коней і волів

Клади в один бік на вагу посполу,

А в другий бік лиш змисл правдивих слів -

То правда перетягне все додолу».

Ти тямиш ті священнії слова

Святої Веди? Уважай, щоб нині

Твоя обіцянка була такою ж

Правдивою! А то тобі прийдеться

Ваги прокляття мойого зазнати!

 

Сказавши се, знов геть пішов аскет,

А Гарісчандра, мов безумний з болю,

З тяжкої муки, кидавсь і стогнав.

І знов до нього жінка підійшла

І тихими, сердечними словами

Йому потіху капала на душу

І додавала сили та відваги

До лютого, нечуваного діла.

«Мій друже! - мовила.- Не піддавайся

Надмірній тузі! Се ж лиш на часок

Розстаться нам. Ходім лишень на торг!

Чей, бог пошле нам ласкавого пана,

Тобі поталанить на скарб розжиться,

І всі ще в щастю ми заживемо!»

 

Зневолений погрозами аскета,

Словами жінки, горем безконечним,

Вкінці з землі піднявся Гарісчандра,

І руки заламав, і тяжко плакав.

А далі випрямивсь і так сказав:

 

Гарісчандра

Га, так і буть! Моя дружино мила,

Сповню, що кажеш! Підніму на тебе

Прокляту руку. Мов остатній нелюд,

Мов дикий людоїд, продам тебе.

Ох, не на те я брав тебе у батька

І не на те пестив тебе в палатах,

Щоб так з тобою розставаться нині!

Та що робить? На все те божа воля.

 

І, мов убитий, весь позеленілий

З тяжкого болю, він повів її

У город, на базар, де продавали

Невольників. І, ставши на базарі,

Почав кричать, хоч серце в нього рветься:

«Гей-гей, купці, багатії