Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

надто яскравим світлом. Глава шабашу, яка мовби весь день лише й робила, що сиділа у великій кімнаті й пила чай, зустріла Варту кривою посмішкою:

— А чи це не та темна чаклунка, котра мала таку яскраву любов?

— Саме та, — відповіла дівчина, смикаючи плечима. — Тепер мова не про мої почуття. Чи вам відомо, що всередині скриньки Меделіни?

Стара відьма сьорбнула.

— Те, що належить її власникам.

— Власниця мертва. Там — річ Вартових. Я допомогла викрадачці, щоби ви повернули ту річ, і ледь не поплатилася за це життям. Я маю ключ. Ви повинні віддати скриньку мені.

— Ми нічого не повинні, дівчинко... Душе, — покликала стара відьма. — Оця чаклунка каже, що їй треба нашого скарбу. Хоч і отримала три дари.

Душанка випливла з-за дверей із глиняним чайничком і поставила його біля Варти на високу тумбу.

— Вартова, — прошелестіла відьма застережно. — За все треба платити свою ціну. Якщо ти хочеш чогось... — Душанка раптом затнулась, перевела погляд своїх великих спокійних очей на главу й додала зовсім іншим, достоту нажаханим тоном: — Але, шановна бабо, я би казала вам ліпше віддати їй ту скриню й пустити на всі штири сторони.

— Хоче — хай платить. Їй ще є чим платити, — підібгала губи відьма. — Скриня важить. Желіборек єй хотів, Грабінка хотіла — ціна росте. Ми тут доброчинством не займаємося.

— Воно може на зле вийти... — відвела очі Душанка. — Дуже зле.

Глава шабашу схопилася за поруччя свого плетеного крісла й підвела погляд з-під вуалі на відьму.

— Ти бачила, Душе? Кажи вже.

Відьма глибоко вдихнула.

— Ви знаєте, як працює видиво... Прошу вас сильно оддати ту скриньку, — вона схопила ротом повітря.

Варта спостерігала за тим, як відбивається на лиці старої відьми внутрішня боротьба із сумнівами. Усе, що бачила Душанка, збувалося. Отже, і зараз мало статися щось. Ні, не так — вона, Варта, сама мала вчинити щось. Чаклунка, хоч і прийшла сюди без думки демонструвати силу, після слів зіллєварки зненацька вирішила допомогти в здійсненні видіння.

Напнута павутина забриніла. Штори на вікнах зірвалися, впускаючи денне світло.

— Я віддала вам найцінніше, що мала, — чітко вимовила Варта. — Більше нічого празькі відьми від мене не отримають.

— Залякати хочеш? — глава шабашу підвищила голос, проте вся втиснулась у своє плетене крісло. — Чи задурити нам голову своїми словами?

— Я не маю часу на довгі дискусії, — Варта підійшла ближче, намагаючись ігнорувати паморочливі аромати. — Я просто підпалю тут усе, — вона мимоволі усміхнулася, вивищуючись над старою відьмою й розпускаючи павутину в різні боки. — Зілля багато, горітиме гарно. Трохи довго й брудно, але що робити, коли ви стоїте на шляху Вартової Центральноєвропейського конгломерату? У свої ігри з платою за послуги можете грати з дружинами правлінців, які купують приворотне зілля, зварене з моєї любові. Я тут не для того, щоби просити у вас про щось підступне чи оманливе. Я у справі, від якої залежить доля нашого Конгломерату. А відьми, якщо пам'ять мені не зраджує, теж підпадають під юрисдикцію правління, скільки б вони не пручалися... Ви забрали мою любов, шановні, і через це я занурилася в темряву так глибоко, що краще вам навіть не зазирати туди. Отож рахую до трьох, і звалюйте до бісової мамці, поки маєте такий шанс. Інакше — я вас знищу.

Останні слова прошипіла внутрішня темрява, вдоволена тим, що їй дали волю.

Варта здмухнула волосся з чола і підпалила павутину. Та тремтіла небезпечно близько від букетів сухоцвітів, заплетених паперовими стрічками, які висіли під стелею і лежали на стелажах уздовж стін.

— Раз, — чаклунка посмакувала цим словом, ніби ладна спалити до біса відьомський дім. — Два...

Глава шабашу дочекалася «три» і лише тоді наказала Душанці принести «проклятій пітьмавій» те, що та просить.

— Не очікуй тепер, Вартова, що хтось тут простягне тобі руку допомоги, — прохрипіла стара відьма, не спускаючи погляду зі скриньки, ніби в тій лежало її серце, щойно вирване з грудей.

— Усі руки допомоги, простягнуті тут, у певний момент вирішили мене придушити, — відрізала дівчина й притисла ковану скриньку до себе.

Вона криво усміхнулася на прощання й пішла геть із твердою певністю, що переступити цей поріг її не примусить більше жодна сила.

Душанка тінню вислизнула за Вартою і провела сходами донизу.

— То що ти побачила? — спитала чаклунка, вгамовуючи темряву.

— Нічого, — прошепотіла відьма довірливо. — Але я знаю, хто продав труту твоєму вбивці. Прошу тебе: не метися, бо вона не зі зла. Вона не знала. Хай скарб, якого ти прагнеш, стане платою. Згода?

— Я теж знаю, хто це, — Варта пригадала, як розгнівалася Брусінка, коли правдовод змусив її назвати ім'я молодшої сестри. — Князівна Лібуше, так?

Погляд Душанки втратив звичний спокій.

— Вона відкрилася тобі? — прошелестіла відьма.

— У мене навіть візитівка є, — запевнила чаклунка сухо. — Але я не палаю бажанням мститися. Ви ж просто продаєте те, за що вам платять. Тримаєтесь осторонь. Не ставите питань і не влазите в протистояння. Зручне життя, відьмо.

— Не таке зручне, як ти собі думаєш, Вартова. Ми втрьох дуже любимо це місто. Колись давно я, Бру й Карафка дали обіцянку одна одній: завжди захищати Прагу. Коли щось зле тут коїться, то ми на все підемо, аби повернути спокій. Але повороти долі ніхто в руках не тримає. І ще... знай: я залишила тобі дрібку любові тієї ночі, коли ти продала свої почуття. Вирішуй, що з цією дрібкою буде далі.

Душанка попрощалася швидко й поспішила нагору. Чаклунка ж рвонула додому, смакуючи передчуття того, що знайде всередині скриньки. Про дрібку любові вона вирішила подумати згодом.

Дорогою прийшло несподіване повідомлення: Еверест написав, що нарешті покінчив зі своїми таємничими тестами, тому якщо їй раптом цікаві експерименти з творенням, то можна про це поспілкуватися.

«Наразі ні», — черкнула Варта. Вона лише після відправки спохопилася, що варто, мабуть, привітати львівського знайомого з успіхом. Урешті, від слова вітання до світляка ще ніхто не вмер. А експерименти з творенням їй справді можуть стати в пригоді, якщо знадобиться сховати справжні артефакти.

Тож дівчина написала ще кілька слів, на які львівський алхімік відповів проханням не вмирати, бо вона ще винна йому каву. «Точніше — еквівалент кави», — додав Еверест,