Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

бо ж найбільш львівський (в очах туристів) напій він не любив. Варта пирхнула. Здається, в алхіміка напрочуд гарний настрій після тестів.

Часом їй здавалося, що в Евереста — справжнього, не тіньового — теж непогане почуття гумору. Але найчастіше воно ховалося десь між осудом її темних справ і зайнятістю. Тож чаклунка просто урочисто пообіцяла алхімікові не вмирати, доки не віддасть заборговане частування.

...Коли Варта торкнулася віка скрині перетнем Меделіни, бездоганно припасованим для цього, то спершу завмерла від думки, що сталася помилка й нічого не спрацює. Але замок клацнув і натужно заскрипів. Кришка піддалася. Дівчина підчепила її пальцями, згораючи від нетерпіння, і зазирнула всередину, де так давно чекав артефакт, викрадений Златановою матір'ю.

Розділ 15

Суддя помер — хай живе суддя

Конверти, підписані нерозбірливим почерком, розсипались по підлозі. Варта потрусила скриньку, постукала по ній, іще раз уважно перегорнула папери — нічого. Артефакт, ритуальна чаша, яку Меделіна викрала й начебто віддала на зберігання відьмам, мав бути тут. Але його не було. Нічого, крім конвертів, не було.

— Трясця... — вилаялася дівчина і присіла розгрібати пошту руками. Попри гострі закарлючки, вона змогла-таки розібрати, що писала їх Златанова мати. Усі листи було адресовано жінці на ім'я Доротея.

— Хто така Доротея? — спитала Варта в конверта, який стискала в руках, але відповіді, звісно, не отримала. — Хто така, в біса, ця Доротея? — вона зі злістю відштовхнула скриньку.

Та відлетіла до стіни, вдарилась об неї й захряснулася з гучним клацанням.

Перспектива перечитати гору кореспонденції давно померлої чаклунки пробуджувала у Варти стійке бажання запакувати все назад і повернути відьмам, щоб вони вдавилися. Натомість дівчина посортувала конверти по датах, відкрила найстаріший і, продираючись через гострі карлючки, дізналася, що Меделіна з нетерпінням чекає на зустріч із Доротеєю і має добрі новини. Наступний лист був списаний історією того, який милий хлопчик повинен скоро в неї народитись і як вона мріє всупереч традиції назвати його Емілем. Дівчина подумала, що це ім'я личило би Златанові. Вона відчула, що зазирає за ширму чужого життя. Але десь серед цих рядків мала ховатися відповідь, де артефакт.

— Або ти дуже круто помилилася, — пробурмотіла Варта сама до себе, коли дочитала листа, де Меделіна розповідала, що хлопчика довелося-таки назвати Златаном — мовляв, отака в них непорушна традиція.

Конверт із чорною смугою по периметру привернув Вартину увагу, й вона потяглася по нього. Звідти випала записка на жорсткому папері, яка сповіщала тим самим нервовим почерком, що Меделіна Богумінова висловлює щирі співчуття з приводу передчасної загибелі Доротеї Богумінової.

На цьому Варта вирішила закінчити перегляд пошти, бо від дрібних літер миготіло в очах, а жодної корисної інформації вона не знайшла. Дівчина сподівалася, що Златан, більш обізнаний в історії своєї сім'ї, зможе пролити світло на те, хто така Доротея і як вона може бути пов'язана з артефактами.

— Хто така Доротея і як вона може бути пов'язана з артефактами? — перепитав маг спантеличено, коли ввечері Варта поставила йому це питання. — Умієш же ти знаходити таємниці, про які навіть новоспечений суддя не має жодного поняття.

— Думаю, новоспечений суддя міг би скористатися ниточками, які він уміє смикати, і дізнатися, хто це. Твоя ж рідня.

— Я дізнаюся, — запевнив хлопець, — уже завтра.

— Що, нині знову велике панство гульбанить? — спитала чаклунка, пригадуючи вчорашній фуршет, на якому вони навіть словом не перекинулися.

— Ні, я повинен проштудіювати кілька старих законів, виволокти їх на світ божий так, щоб мати змогу використати все це на засіданні суду, не плутаючись у словах, і зустрітися з надважливим свідком.

— Що ж, а я, мабуть, продовжу читати листи твоєї матері. Тобі теж це може бути цікаво. Наприклад, ти знав, що тебе могли назвати Емілем?

— Ні, дякую, — заперечив Златан і скривився. — Я не хочу знайомитися з людиною, яка вирішила покінчити з собою й залишити напризволяще своїх дітей. Та ще й викрала артефакт, тому досі продовжує створювати мені проблеми.

— Судячи з листів, вона явно не хотіла покидати тебе...

— Варто, тільки не треба зараз проводити розслідування щодо загибелі Меделіни. А Доротеєю я займуся. Вам з Амброзом знадобляться обидва артефакти.

— Нам із тобою.

— Нам із тобою, так. Але за офіційною версією... — у Златановому голосі майнула іронія. — Звісно, всіх ця зміна здивувала, але нічого. День-два піде на те, щоби звірити інформацію і підтвердити Амброзові права.

— Ти що — всерйоз сподіваєшся згодом пояснити суддям, що ритуал недійсний, артефакти недійсні і взагалі дійсне тільки те, що Амброз — твій брат?

— Саме так. А наразі треба, щоби вас щось захищало. Раптом ми не знайдемо справжній артефакт, у вас усе одно буде посада. А в Конгломерату — глава. Усі будуть живі, а за можливістю — ще й щасливі.

— Остерігаєшся Бертока і його погроз? — прямо спитала Варта й піймала себе на думці, що нервово полірує пальцем перстень Меделіни — як раніше робила з медальйоном Тарновецьких. Але тепер він висів на шиї Златана — від самого фіналу Гри.

— Його погрози додають мені сил діяти. Підхльоскують, як колись прокляття. Утім, я відчув вагу своїх помилок, — чех опустив погляд на пошкоджені пальці. — Тому ось тобі маячок, — він торкнувся Вартиної долоні, і її вколола павутина. — Якщо до півночі не вийду на зв'язок, ти знаєш, як мене знайти.

***

— Я думав, ми вже вирішили всі питання з вами... пане суддя, — Віслав зробив паузу, достатню, щоби «пан суддя» відчув його зверхність.

Проте Златан широко всміхнувся і придушив порив схрестити руки на грудях у захисному жесті. Натомість зробив крок уперед. Світляк не ворухнувся. Він прийшов на зустріч, як і було домовлено, без охоронців. Сірі кам'яні стіни ховали їх від вулиці та зайвих очей.

— Я відкладав ці питання до моменту, коли ми зможемо поспілкуватися на рівних. Пане кандидате, — чех витримав таку ж паузу, а тоді вивільнив павутину, стьобнув нею повітря, мов батогом, і напоровся на щити суперника — вони блиснули на мить, але енергія одразу спружинила вбік. — Чи краще величати вас «празьким дияволом», як тут заведено?

— Тішуся такій славі.

— Тішитися недовго. Ви чудово стерли сліди свого перебування в моєму домі. Утім, Аґата Тарновецька, яку ви вбили, якщо знаєте, вижила. Спершу я думав