Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

та сканували сітківку ока. Зі своїм побутовим лінгвістичним запасом я, звичайно, не міг вкурити всіх професійних тонкощів цього документа, але мої співкамерники поставилися до звинувачень, викладених на папері, вкрай поштиво. Виявляється, всі вони були прекрасно обізнані в цій справі, яка й досі не сходила з перших шпальт місцевих газет та гриміла у змі.

Ще б пак: у перший день фестивалю контрафактною українською горілкою отруїлися двадцять три людини, п’ять з яких померли. Офігєть!

— То це ти торгував цією гидотою? — шкірячи рідкі зуби, сміявся мені в обличчя знаркоманений афроамериканець, дуже схожий на Боба Марлі, якого звинувачували у крадіжці магнітофона з авто.

Разом з товстим рудим дядьком, що по п’яні побив дружину, в’юнким китайцем-кватирником (колишнім артистом пересувного цирку) та сухим мовчазним пакистанцем, якого взяли на розповсюдженні героїну, ми сидимо в місцевому відділку поліції, у просторій камері, посеред якої стоїть довгий стіл із лавами.

Нари у два поверхи підв’язані до стін міцними металевими канатами. Триразове харчування складається з класичного сніданку — омлет з беконом, булочка, масло, кава з молоком. На обід дають сосиску з бобами, пудинг та чай. На вечерю — шматок смаженої риби, варену картоплю та знову каву з молоком.

Металевий унітаз та рукомийник знаходяться тут же, в камері, делікатно обнесені зеленого поліетиленовою шторою. Купа спортивних журналів лежить на столі разом з товстими книжками. Читай досхочу! Але щось не хочеться.

Співкамерники, які спершу жваво намагалися вступити зі мною в контакт, трохи вгомонилися, зрозумівши, що мій словниковий запас і обізнаність на місцевих реаліях не дозволяють якісно підтримувати бесіду. Проте ночувати, ба навіть скуштувати смаженої тюремної рибки в їхній компанії мені не довелося.

За чверть до сьомої вечора зачулися кроки в коридорі й один з тих констеблів, які мене заарештовували, відчинив двері, зробивши ручкою «на вихід».

Далі мене в кайданках, як справжнього злочинця, повезли в місцевому автозаку із заґратованими вікнами, хрін знає куди. І якщо хтось, бляха муха, скаже, що то не страшно, коли тебе везуть у просяклому сцяками й потом «бобіку», хрін знає куди, я пошлю його під три чорти.

Не знаю, скільки сивих волосин з’явилося на моїй голові, але я реально закінчував ту добу в одиночній камері, сам на сам з англійською Біблією і плакатом Майка Тайсона на стіні, без жодних пояснень з боку правоохоронців.

Біла булочка, запакована в целофан, виявилася свіжою, масло смачним, кава з молоком, звичайне фуфло, а до холодної курки карі з рисом, яку на металевому тарелі мені подали у вузьке віконечко у дверях камери, я не торкнувся. Натомість мучила спрага, яку приходилося втамовувати водою з-під крана.

У тюрмі весь стаєш, як шпиця. Гостра, видовжена, зосереджена, як не на собі, так на зовнішньому світі, в якому відбувається невідомо що. І ця невизначеність є найдратівливішою. Чекання — ось що найстрашніше. Весь час прокручуєш у голові можливі варіанти питань слідака та власних відповідей аж до нудоти, до запаморочення.

Зрештою намагаєшся розслабитися, відкинути пустопорожні балачки із собою. Встаєш, п’єш воду, ходиш камерою. Три великі кроки вперед і п’ять маленьких назад, або навпаки. Робиш дихальну гімнастику. І знову лягаєш на ліжко з конкретним бажанням заснути. Та де там. Знову те саме: розмови із собою. Розмови, розмови...

Я забувся коротким сном уже після сходу сонця, яке забралося в камеру крізь невеличке заґратоване віконце, поклавши косий промінь на стелю з облупленою білою фарбою. І в тому сні до мене знов приходив мій Наставник.

— Ну ось ми майже дісталися кульмінації твоєї місії — промовив тихо.

— Чорт забирай, може, хоч ви поясните, що зі мною відбувається в цьому клятому Единбурзі?

Наставник сидів навпроти на невисокому дерев’яному табуреті, тримаючи в руках білосніжного голуба.

— Не гарячкуй, а слухай мене уважно і мотай на вус. Я дам тобі декілька цінних порад, бо як ніхто зацікавлений у твоїй перемозі над нашим спільним ворогом.

— Хто той ворог?

— Той, хто прагне вбити тебе.

— Овва, чи не забагато мені честі? Адже я простий лицедій. Акторішко, що за копійки грає в театрі та крутить гопля сокиркою, аби заробити трохи грошенят на свої недолугі розваги на кшталт випити пива чи спокусити красиву дівчину свіжими морепродуктами.

— Не обмовляй себе. Не принижуй своїх чеснот. Тобі це не личить. Ти був, є і залишишся Воїном. Та оскільки сучасний театр воєнних дій перенесено в гуманітарно-культурну та інформаційну сферу, то воювати тобі прийдеться саме на цих фронтах. Сподіваюся, ти вже достатньо підготовлений, аби пізнати істину?

Наставник на мить замовк, глянувши мені просто в очі, так пильно, що я мусив опустити очі долу, поштиво схиливши перед ним довбешку.

— Істина, яку пізнала людина, перестає бути істиною, бо людині пізнати істину неможливо, — видихнув він слова, як вітер здуває з гілки пелюстки квіту сакури.

— Так і знав, — приречено кивнув я головою. — А «якщо абсолютної істини нема, то істина у кожного своя...», зазвичай так продовжують цю фразу різні феміністки та підараси.

— Абсолютно правильно, — погодився старий. — Але абсолютна істина все ж існує!

— І в чому ж вона полягає, Вчителю?

«Всі підараси — люди. Але не всі люди — підараси!»

Я довго мовчав, намагаючись осягнути безмежність цих слів.

— І наостанок... — Наставник погладив голуба по білосніжній голівці, — ніколи зайвий раз не вийобуйся, коли з тобою розмовляє старший. Бо тільки той, хто не вийобується, а тяжко щодня працює над самовдосконаленням, здобуває перемогу.

Я був ошелешений! До цієї миті Наставник ніколи не вживав обсценну татаро-монгольську, чи то пак московитську лайку.

— Під час бойових дій не тільки можна, а й треба порушувати канони і правила, виводячи деякі речі зі стереотипу сприйняття, — наче рентгеном просвічував він мене. — Будь непрогнозованим і непередбачуваним. Не геройствуй, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів і йобни проміж роги. Пурхай, як метелик, жаль, як оса. Дій на випередження і перемагай! То чи готовий ти зустрітися з ворогом і перемогти його?

— Так, Наставнику, я готовий.

— Ну то вперед!

Забилися, залопотіли крила білого голуба. Здавалося, що птах пурхнув мені прямо в обличчя. А коли знову відкрив очі, то на пошарпаному зеленому табуреті переді мною сидів містер Мак-Лох.

За його спиною майорів плакат з Майком Тайсоном, а білий голуб вільно розгулював по вузенькому столику, притуленому