Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Відправляю людей на курси різні, — він усміхнувся. — Хочеш, я і тебе кудись відправлю?

— Та ну тебе… Невже важко сказати?

— Та десь працюю, щось роблю. Трохи там, трохи тут.

— Ти хоч не кілер?

— Кілер? — Степан зробив вигляд, ніби щось згадує. — Не пам’ятаю такого запису у своїй трудовій книжці.

— Ти — нестерпний.

— Інший би сперечався, я — не стану.

— А котра зараз година? — поцікавилася Лора. Вже темніло і вона хвилювалася за маму.

— Майже десята, — сказав Бакеро поглянувши на наручний годинник.

— Мені потрібно додому… — вона поглянула на Степана.

— Я тебе проведу, — він кивнув і підвівся.

Лора попрощалася з подругою і Бакеро, Степан взяв дівчину за руку, і вони пішли до хвіртки. Жила вона у кілометрі від нього, і Степан повів Лору додому, а не повіз її машиною. Хотілося пройтись. Ніч була тиха, тепла і ясна...

Коли Лариса і Степан вийшли з двору, Бакеро розвернувся до Тоні.

— То що це за перець прийшов у твій двір після мене? — запитав він, насупивши брови.

— Це Максим. Він ветеринар. Живе біля Горбачів. Знайомий моєї мами, — усміхнулася Тоня.

— Мами… Дивився він на тебе не як “знайомий мами”.

— Ну, дивитися же — не заборонено, — Тоня грайливо прикусила губу.

Про сьогоднішню зустріч з Максимом вона домовилася ще минулого тижня, в середу. А у п’ятницю приїхав Бакеро і просто викрав її спокій. Він їй страшенно сподобався і вона вхопилася за його пропозицію поїхати в Київ розважатися. Хто з хлопців був ініціатором цієї поїздки — її мало цікавило, головне, що потрібно було їхати двома парами і Лора, на щастя, погодилася. Так, для подруги ця поїздка стала багатою на різні події, але і для Тоні вона була також дуже результативною. Майже весь вечір Бакеро був з нею. Такий уважний, галантий…   

Тоня пам’ятала про домовленість з Максимом, але великого бажання йти до нього не мала. Вирішила, що не піде, а потім придумає якесь собі виправдання. Мама пішла до подруги, бо та поїхала у відпустку і просила, щоб та наглянула за господарством — двома псами. Визирнувши у вікно, Тоня побачила червону машину Бакеро біля двору Хризонівни. Серце пропустило удар — він не казав, що планує приїхати, але зважаючи на те, що Степан кудись завіявся і потім знайшовся — цілком міг приїхати провідати друга. Швидко зібралась і почула, як біля хвіртки почала гавкати Пальма — маленька безпородна пухнаста собачка, котру їй три роки тому приніс тато — знайшов під пероном.

Вона пустила Бакеро у двір і він поцілував її у щоку, вітаючись. Пальма весело почала стрибати йому на ноги. А далі все трапилось як у поганому кіно. 

Бакеро присів біля собаки і погладив Пальму. Тоня присіла поруч, розповідаючи історію появи собачки у неї, і в цей момент у хвіртці з’явився Максим.

— Кицюню, ну де ти пропала? — випалив він побачивши Тоню і лиш потім помітив, що вона не сама.

Бакеро випрямився. Він був здивований таким зверненням чоловіка, до того ж на правій руці “гостя” досить красномовно блищала золота обручка. Озирнувся на Тоню.

— Доброго вечора, Максиме Петровичу, а мама пішла в гості, — видала вона криво усміхаючись.

— Давно?.. — розгублено перепитав чоловік.

— Та десь півгодини тому…

— А… Ясно. Дякую, Тоню, — кивнув Максим і, пропалюючи поглядом Бакеро, пішов.

Циган був молодшим за Максима, вищим, гарнішим. Побачити когось поруч з Тонею було для нього неприємним сюрпризом, але і ставати в позу він не міг. Ця мала зводила його з розуму, але жодних прав на неї він не мав. Проте їй доведеться пояснити йому — хто цей смаглявий хлопець... Зайшовши за ріг вулиці, Максим спостерігав за тим, як Тоня зачинила будинок і, взявши молодого хлопця під руку, пішла до сусіднього двору. Може це і є той її сусід Відьмак, про якого він стільки всього чув? Але у того мали бути різні очі… а в цього — однакові.

Бакеро хотів почути пояснення стосовно чоловіка, котрий так безцеремонно заходить у двір і звертається до неї :”Кицюню”...

— Любиш гострі відчуття? — запитав Бакеро.

— Ти про що?

— Він одружений. У нього на руці така гайка, яку навіть сліпий побачить. Чому ти з ним?

— З чого ти взяв, що я з ним?

— Я схожий на дурня? — обличчя Бакеро було серйозним, а сіро-блакитні очі дивилися проникливо і холодно. Тоня не витримала цього погляду і відвернулася.

— Я не збираюся читати тобі моралі, бо і сам не безгрішний, але я не люблю коли мені брешуть в очі, — Бакеро відсунувся від Тоні, закурив і взяв пиво. Вона мовчала.

— Єдине, що можу сказати, так це те, що ти витрачаєш на нього свій час. Ти молода, яскрава дівчина і йому лестить, що ти з ним. Впевнений, що його самооцінка просто зашкалює від цього, але ти не отримуєш від цього зв’язку і сотої частини того, що має він... Подумай про це.

Почулись кроки і до альтанки зазирнула Хризонівна.

— А де Степан?

— Повів Лору додому, — сказав Бакеро, на що бабуся незадоволено скривилась.

— Давно?

— Хвилин п’ятнадцять… — відповів він, поглянувши на годинник.

Віра Хризонівна сіла за стіл. Нависла мовчанка. Бакеро курив і чекав друга. Він мав до нього розмову. Тоня не знала, що говорити після почутого від Бакеро, і чи не вперше за весь час її зв’язку з Максимом, вона про нього пожалкувала. Хризонівна чекала онука. Їй не подобалося, що він спілкується з Ларисою. Ще до його повернення сьогодні по обіді до неї прийшла знайома і сказала, що бачила машину Степана біля будинку Ільченків. І стоїть вона там ще з ночі. Тобто, він у них ночує. Людка хоч і алкоголічка, але розуміє “під кого доньку підкладати”. Віра Хризонівна не вірила, що Степан серйозно поставиться до Лори, швидше це буде інтрижка, котра ні до чого не зобов’язує, але те, що онук такий уважний до цієї дівчини їй не подобалося. Це ж треба... ПОВІВ додому. Хай би сама йшла, не так далеко живе. Тільки не Лора...