Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

легкість, із якою здіймали руку і застосовували силу, сутички між підлітковими бандами. Коли я ходила до аптеки, то згадувала Джино, мене щоразу проймало морозом, коли я опинялася на місці його вбивства. Я обережно обходила те місце й не могла стримати жалю в голосі, коли говорила з його батьками, які стояли за прилавком із темного дерева – постарілі, згорблені, але, як і раніше, чемні, у білих халатах.

– Як ти наважилася? – запитала мене Ліла незабаром після переїзду. Можливо, вона сподівалася почути якесь зізнання у дружбі чи визнання її правоти, щось на кшталт: ти правильно вчинила, що залишилася, у блуканні світом немає нічого доброго, тепер я це зрозуміла. Але я відповіла:

– Це експеримент.

– Який іще експеримент?

Ми сиділи в її офісі, Тіна тулилася до матері, а Імма трималася осторонь, зайнята своїми справами. Я пояснила:

– Експеримент перезапуску. У тебе вийшло втриматися тут протягом усього життя, а в мене – ні. Я почуваюся подрібненою на частинки, розкидані тут і там.

Вона незадоволено похитала головою:

– Покинь краще свої експерименти, Лену, інакше знову обпечешся і кудись поїдеш. Мене саму хоч збирай докупи клапоть за клаптем. Між чоботарською майстернею мого батька та цим офісом – усього кілька десятків метрів, а таке враження, ніби одне приміщення на Північному полюсі, а друге – на Південному.

Тут я нарешті з полегшенням зітхнула й весело відповіла:

– Не лякай мене. Моє ремесло вимагає ліпити одну подію до іншої за допомогою слів, щоб наприкінці все здавалося логічним й трималося купи, навіть якщо насправді це не так.

– Але якщо не тримається, то навіщо вигадувати?

– Щоб навести лад. Пам’ятаєш той рукопис, який я колись давала тобі прочитати, але він тобі не сподобався? У ньому я намагалася пов’язати те, що знаю про Неаполь, із новим досвідом, пережитим у Пізі, Флоренції, Мілані. Нещодавно я віддала його у видавництво, і їм дуже сподобалося. Сказали, що будуть публікувати.

Ліла зіщулила очі. Урешті промовила тихо:

– Я ж тобі казала, що нічого не розумію.

Я відчула, що вона образилася. Так, ніби я їй дорікнула: якщо ти не здатна пов’язати історії з черевиками та комп’ютерами, то це ще не означає, що таке неможливо, просто ти не маєш засобів це зробити. Я поспішила загладити ситуацію: «Ось побачиш, ту книжку ніхто не купуватиме і врешті виявиться, що ти мала рацію». А потім взялася безладно називати хиби, які сама бачила в романі, і те, що хочу змінити перед публікацією. Але вона перевела розмову на іншу тему, ніби хотіла повернути собі завойовані раніше позиції, почала розповідати про комп’ютери з таким виглядом, ніби хотіла сказати: у тебе свої справи, а в мене – свої. Звернулася до дівчаток:

– Хочете побачити нову машину, яку недавно купив дядько Енцо?

Завела нас до невеличкої кімнати. Пояснила Деде й Ельзі:

– Ця машина називається «персональний комп’ютер», коштує купу грошей, але на ній можна робити дивовижні речі. Ось, дивіться!

Усілася на стільчик, всадовила собі на коліна Тіну й почала терпляче пояснювати кожен елемент, звертаючись до Деде, Ельзи й до малої, але не до мене.

Я весь час невідривно спостерігала за Тіною. Та розмовляла з мамою, розпитувала, вказуючи пальчиком: «А це що?» А якщо мати не відповідала, хапала її за комір блузки або за підборіддя й не відставала: «Мамо, а це що таке?» Ліла пояснювала їй усе, як дорослій. Імма тим часом гралася, походжала кімнатою, тягаючи іграшковий візок, часом всідалася на підлогу, думаючи про щось своє.

– Іммо, ходи сюди, – кликала я її, – послухай-но, що розказує тітонька Ліна.

Але дарма: вона і далі бавилася з візком. У моєї доньки не було таких здібностей, як у Лілиної. Лише за кілька днів до того я позбулася страху, що в Імми затримка розвитку. Я показала її дуже грамотному педіатру, той заявив, що ніякої затримки немає, і я заспокоїлася. Але порівняння Імми з Тіною викликало в мене легке роздратування. Тіна була така жвава! Дивитися на неї, слухати її було радісно. А як я розчулювалася, спостерігаючи за її стосунками з матір’ю! Поки Ліла розповідала про комп’ютер – ми тоді почали використовувати цей термін, – я захоплено за ними спостерігала. У ту мить я почувалася щасливою, задоволеною собою, а тому десь у глибині душі відчувала, що люблю подругу такою, якою вона є, з усіма її чеснотами й вадами. За все, і за оцю маленьку істоту, яку вона народила на світ. Дівчинка була така цікава, спритна, запам’ятовувала все на льоту, знала купу слів і мала неймовірно добре розвинену моторику рук. Я подумала про себе: вона мало успадкувала від Енцо, викапана Ліла! Он як дивиться, як мружить очі, поглянь на її вушка без мочок! Я поки й самій собі боялася зізнатися, що Тіна подобається мені більше, ніж моя власна донька. Але коли ота демонстрація нашої з Лілою конкуренції закінчилася, я захоплено висловилася про комп’ютер, розхвалила на всі лади маленьку Тіну, хоча й знала, що Імма може образитися («Яка ти розумничка, яка красуня, як добре говориш, скільки всього знаєш!»), потім не поскупилася на похвалу Лілі, щоб якось загладити неприємне враження, що виникло після новини про публікацію моєї книжки, і завершила оптимістичним описом майбутнього, що чекало на моїх дочок і на її малу.

– Учитимуться, подорожуватимуть світом і хто зна, ким потім стануть! – сказала я.

Але Ліла розцілувала Тіну в обидві щічки зі словами «Авжеж, молодець!» – і відповіла саркастично:

– Побачимо. Дженнаро змалечку теж був спритним: рано почав розмовляти, читати, у школі не пас задніх, а тепер поглянь, що з нього виросло.

83

Якось увечері, коли Ліла нарікала на Дженнаро, Деде зібралася з духом і почала його захищати. Почервоніла як рак і заявила:

– Неправда, він дуже розумний.

Ліла зацікавлено зиркнула на неї, усміхнулася і відповіла:

– Ти дуже добра дівчинка. Я його мама, і твої слова мене дуже тішать.

Від того часу Деде вирішила, що має право завжди й в усьому захищати Дженнаро, навіть коли Ліла на нього дуже гнівалася. Дженнаро вже виповнилося вісімнадцять, він перетворився на гарного парубка з вродливим обличчям, як у батька змолоду, але невисокого зросту і до того ж дратівливого. Та Деде, якій тоді було дванадцять, цього навіть не помічала, у неї було інше в голові. Вона і надалі вважала Дженнаро найкращим, найдивовижнішим взірцем чоловіка, який коли-небудь жив на білому світі, і за першої нагоди вихваляла його на всі лади. Часом Ліла так сердилася, що не відповідала їй. А інколи сміялася, сплескувала руками й вигукувала:

– Та яке там! То справжнє ледащо! Це ви – три сестрички-розумнички, виростете і станете ще кращими за вашу матусю!

І Деде, хоча і задоволена її словами (щоразу, коли вона чула,