Читати книгу - "Дім, в якому…"

Ральфа. Хто перший зауважить щось цікаве, стане героєм дня! Ті, котрі пішли, дізналися першими й першими розкажуть, але ті, котрі залишилися, першими побачили; відтак вони намагалися вичавити з цієї жалюгідної переваги все, що тільки можна, якщо вже першість повідомлення у них було відібрано. Розповіді очевидців повинні бути барвистими та хвилюючими, і Ральф майже фізично відчував, як із нього видобувають ці фарби й бентежні подробиці, пробираючись аж під шкіру жадібними щупальцями очей.

— Вільні, — сказав він їм.

Логи не ворухнулися, тільки втупилися в нього іще жагучіше.

— Я йду в третю, — зглянувся він. Охнувши, Логи помчали геть, наступаючи один одному на ноги, виблискуючи чорною шкірою жилеток і кнопками застібок.

Ральф ішов повільно, даючи змогу гінцям втілити свою місію. Він дивився на стіни.

Територія другої: безголові жіночі фігури, щонайкрутіші стегна, щонайкругліші сідниці та циці-диньки...

Між ними зміїлися висловлювання публіки про майстерність художників, вірші на аналогічні теми, лайка. «Хвіст доклав Щр. Соломон», «Стережися! Ти знаєш, про що я!», «Заплив скасований чрз. нестанд. вбран.», «Ще раз так зробив. Зроблю ще».

Щури стояли біля відчинених дверей класу, синхронно хихикаючи і совгаючи ногами, ніби ними керувала одна нетвереза рука.

— Доброго дня…

Щойно зі сміттєвих баків. Сіра шерсть у лишаях, вуса, що прозоро здригаються, запах звалища, до голих хвостів поналипав послід.

— З приїздом. Як поживаєте?

Ральф пройшов повз них. Малюнки на лобах, на щоках і на підборіддях, окуляри всіх форм і розмірів. Щури боялися світла й ховали від нього очі.

«З поверненням!» — реготнула стіна, прикрасивши вітання парканчиком із восьми знаків оклику. Як тільки вони встигли? Він минув другу. Зону сідниць і двозначних жартів. По стіні попливли червоні трикутники, бики й антилопи. Тут писали мало та дрібно. Малюнки Леопарда охоронялися від зазіхань. Ральф не став придивлятися. Зелена стрілка показувала прямо: «Стежка друїдів. Ґрунт перед собою обмацуй тичкою. Ж. Т. у п’ятницю кожного повного місяця».

Що таке Ж. Т. ? Жертвопринесення?

Дверний отвір класу третьої був порожній. Ральф увійшов — і під ногами зашелестіло насіння. Насіння й пожухле листя. Коробочки, які голосно розтріскувалися під каблуками, і тоді з них висипався білий порошок. У затінку зелених кущів за столами сиділи Птахи й усміхалися. Вікна затінювало м’ясисте листя, а також стебла різноманітних рослин. Пахло вологою землею.

Слон — величезний і червонощокий — хитав головою, оточений горщиками з фіалками. Фіолетовий спектр. Красуня над пожовклою геранню, Метелик під лимонним деревцем. Стервожер сидів на драбині — ширяв над класом, вознесений мало не під саму стелю. Йому товаришили два горщики з кактусами. Стіл Дракона, прикрашений тільки тарілочкою з пророслою пшеницею, виглядав убого. Птахи усміхалися. Щебет у кронах... Не було ні страху, ні ворожості. Вони, здавалося, щиро тішилися, що він повернувся.

Ральф сів за вчительський стіл. Товсте білувате стебло бебехнулося перед ним, як черв’як, що зірвався зі стелі.

Стервожер зліз із драбини, прошкандибав до столу та, пробурмотівши «вибачте», проковтнув те, що впало.

— Не раз же вам казалося: обрізайте підгниле!

Він обмахнув стіл носовою хустинкою.

— Дякую, — сказав Ральф.

Стервожер променисто всміхнувся. Перед Ральфом з’явилася чашка з кавою. Поки він здивовано її розглядав, поверхня кави затяглася ряскою.

— Бачите? — сумно запитав Стервожер. — За всім неможливо встежити. Я засмучений, повірте.

Ральф спробував зібратися з думками.

— Поки мене не було...

— Ми всі дуже сумували, — хором повідомили Птахи.

Стервожер подивився на них з гордістю.

— А в четверту перелетів Фазан, — повідомив Слон, длубаючись у носі. — Чомусь не до нас, а до них. Чомусь...

— Справи четвертої нас не стосуються, — перебив його Дракон. — Ти би помовчав!

Ангел заломив руки:

— Дім без вас не Дім, шановний Ральфе. Я це всім повторюю, постійно! Запитайте, запитайте їх...

— Щасливий чути, — сказав Ральф. — Що ще?

— Пісня! — радісно каркнув Ангел. — На вашу честь! Ми тільки вчора закінчили її розучувати. Дозвольте виконати?

Учора — закінчили розучувати? Пісню?

— Не дозволяю, — сказав Ральф. — Обійдемося без пісень.

Птахи розчаровано зітхнули. Ангел у нападі гніву вп’явся зубами у власну руку.

— Вибачте?

У дверях стояв маленький лисий чоловічок у синьому костюмі. Короткозоро мружачи очі, він розглядав Ральфа.

Той підвівся.

— Не маю за честь, — промовив чоловічок і ступив йому назустріч.

— Я вихователь, — пояснив Ральф. — Повернувся з відпустки, зайшов побачити хлопців. Але у вас урок. Я не заважатиму.

— Прошу вас, — заметушився учитель. — Спілкуйтеся. Я зайду пізніше.

— Ми вже поспілкувалися. Не хотів би заважати уроку. Вибачте.

Ральф обійшов лисого й вибрався на коридор.

Учитель прошмигнув за ним.

— Ви ж їхній вихователь, так? — пухка долонька схопила Ральфа за рукав куртки. — А вам не здається, — очі вчителя округлилися, голос знизився до шепоту, — не здається, що вони трошки дивні? Цей запах... І це... Ну, засилля флори… Ви не вважаєте? Кількість... І запах...

— Вважаю, — люб’язно сказав Ральф, знімаючи пальці вчителя з рукава. — Але вам час іти.

— Так, — учитель гірко скосив погляд на двері, — час іти… Однак я виразно відчуваю дискомфорт. Зрозумійте мене правильно, це важко...

Крізь прочинені двері солодко відгонило болотним духом.

— Звикнете, — пообіцяв Ральф. — З часом.

Похнюпившись, вчитель зник за дверима, і в них тут же просочився Стервожер.

— Поїхали, — сказав йому Ральф. — Усе, що сталося. Але стисло.

Стервожер притулився до стіни:

— У мене в зграї ніяких змін, — відзвітував він. — А в чужі справи я не лізу. Не так вихований.

— Ніхто тебе і не просить у них лізти.

Стервожер посміхнувся, оголивши червоні ясна.

— Найбільша новина: з нами більше немає Помпея. Раптово помер від колотої рани. Можна назвати це самогубством, а можна й не називати. Я називаю це так.

— А решта?

— Решта можуть зі мною не погодитися.

Ральф поміркував над сказаним.

— Тобто це не самогубство?

Стервожер у задумі похитав головою:

— Питання термінології. Коли хтось довго копає яму, потім ретельно встановлює на дні гост­рі кілки, а тоді, нарешті, з радісним криком туди стрибає, я називаю це самогубством. Інші можуть дотримуватися іншої думки.

— Добре, — зітхнув Ральф. — Далі?

— Далі в основному дрібниці. Ніяк не допетраю, яка з них може вас зацікавити. Ну, хіба та, що з першої до четвертої перевівся Фазан. Хрещеник Сфінкса. Він тепер ваш. А Лорда відвезли в зовнішність. У четвертій жалоба, — Стервожер затнувся і скривився, наче власний тон його раптом неприємно вразив.

— Це все?

— Ну, — Стервожер зітхнув, — якщо говорити про події давніші, то помер Вовк. Ще влітку, незабаром після вашого від’їзду.

— Від чого?

— А ось цього ніхто не знає.

Перед ними раптом виникла худа блондиниста постать з виряченими очима.

— Вибачте, — простогнала вона, протискуючись до дверей.

— Запізнюєшся! — сварливо закричав Стервожер. — І немає на вас управи, Логове сім’я!

Кінь замимрив, потрясаючи волоссям, і зник у дверях. Стервожер плюнув йому вслід розжованим листочком лимона.

— Негідник, — сказав він. — Бур’ян!

Обличчя його раптом спотворилося, він схопився за коліно й зашипів від болю.

Ральф уважно спостерігав.

— Значить, більше нічого?

Стервожер дивився на нього знизу, байдуже та безтямно. Він поринув у свій біль і замкнувся