Читати книгу - "Учитель"

мені залишіть мою альпійську пері, і я вам не заздритиму.

І ми одночасно повернулись один до одного спиною. Жоден з нас не промовив: «Хай благословить вас Господь», а вже наступного ранку нас розділяло море.

Глава XXV

Через два місяці минув термін жалоби Френсіс за тітонькою. Січневого ранку — першого з новорічних свят — я в супроводі месьє Ванденгутена під’їхав у фіакрі на Рю Нотр-Дам-О-Неж, і, вийшовши сам та піднявшись нагору, застав Френсіс, яка, вочевидь, чекала на мене. Була одягнена явно не за погодою, зважаючи на холодний, морозний, хоча й сонячний день. До того моменту я ніколи не бачив її в іншому вбранні, крім чорного або сумного темного — і ось вона стояла біля вікна в усьому білому — причому з найтоншої тканини. Одяг мала простий, але він виглядав імпозантним і святковим, бо був охайним, пишним і майже невагомим; фата прикривала її голову і сягала колін; маленький віночок з рожевих квітів прикріплений до заплетених на грецький манер локонів, котрі вільно спадали пообіч обличчя. Проводячи ранок на самоті, як того і вимагала традиція, вона, певно, плакала; коли я запитав її, чи вона готова, вона відповіла: — Так, monsieur, — з чимось дуже подібним на здушений схлип, і коли я взяв зі столу шаль і загорнув у неї Френсіс, непрохані сльози потекли з її очей, а від мого доторку вона здригнулася, мов билинка. Я сказав, що мені школа бачити її в такому пригніченому стані й попросив роз’яснити причину. Але вона лише сказала, що не змогла цьому зарадити, а потім сама поквапно вклала свою руку в мою, вийшла зі мною з кімнати і швидкими непевними кроками збігла сходами вниз, як людина, котра поскорше хоче покінчити з важливою справою. Я підсадив її в фіакр, месьє Ванденгутен їй допоміг і всадовив поруч. Усі разом ми поїхали в протестантську церкву, і після літургії, що правилась згідно з вимогами «Книги Загальної Молитви»,[276] ми з Френсіс вийшли звідти одружені. Месьє Ванденгутен був весільним батьком.

У нас не було весільної подорожі: наша скромність, прикрита спокійною невідомістю нашого становища, та приємна усамітненість не потребували від нас додаткової обережності. Ми відразу ж відремонтували будиночок, який я зняв у fauburg,[277] найближчому до тієї частини міста, де ми працювали. Через три чи чотири години після весільної церемонії Френсіс, уже без сніжної білизни вінчального наряду, одягнена в гарненьку теплу сукню бузкового кольору з мереживним комірцем, облямованим також фіолетовою стрічкою, з чепурним шовковим чорним фартухом поверх, стояла навколішки на килимі посеред охайно обставленої, хоча й невеличкої вітальні, розставляючи на поличках шафи книги, які я подавав їй зі столу. За вікном падав сніг, і день був холодним та вітряним; свинцеве сіре небо було переповнене снігом, а на вулицях його намело вже по литки. Наш камін весело палахкотів, нове помешкання виглядало вельми свіжим та охайним, меблі були дбайливо розставлені, й залишалося розкласти книги, і розмістити скляні та фарфорові дрібнички. Френсіс провела за цим заняттям увесь час до чаю, а потім, поки я старанно роз’яснював їй, як правильно заварити справжній англійський чай — коли вона подолала розпач від того, як багато треба засипати чаю в чайник — вона врешті приготувала мені повноцінну англійську трапезу, для якої не потрібні були ні свічки, ні вазочки, ні світло з каміна, ані комфорт — бо все це в нас уже було.

Наш тижневий відпочинок швидко збіг, і ми повернулися до роботи. Почали з дружиною зі щирого переконання, що ми — прості трудівники, яким судилося заробляти на хліб працею, до того ж, наполегливою. Всі дні у нас були щільно зайняті; щоранку ми розставались о восьмій і не бачились аж до п’ятої вечора; але яким солодким був відпочинок після метушні робочого дня! Оглядаючись назад, згадую вечори в маленькій вітальні, як низку рубінів, що увінчали наше похмуре минуле. Кожен камінь у цій низці був різний — але всі разом вони яскраво палахкотіли.

Минуло півтора року. Одного ранку (а це було fête,[278] і в нас — вихідний), Френсіс сказала з притаманною їй раптовістю — так бувало завжди, коли вона перед цим довго щось обмірковувала, й нарешті, дійшовши певного висновку, озвучувала думку, кинувши пробний камінь у мій бік:

— Я працюю недостатньо.

— То й що? — запитав я, відірвавши очі від кави, яку ретельно помішував, наперед смакуючи і її, і спільну прогулянку з Френсіс. Оскільки день був літній, червневий, то й прогулянку намічали на найближчу ферму, де ми планували пообідати.

— То й що з того? — із серйозного й натхненного виразу її обличчя я відразу зрозумів, що вона надумала щось важливе.

— Я не задоволена, — продовжувала Френсіс, — що ви заробляєте вісім тисяч франків на рік (це було правдою: мої старання, пунктуальність, чутки про успіхи моїх учнів і набута популярність допомогли мені в цьому), в той час як я отримую все ще жалюгідні тисячу двісті франків. Я МОЖУ заробляти більше й ЗАРОБЛЯТИМУ!

— Але ж ти працюєш так само багато й старанно, як і я, Френсіс.

— Так, monsieur, працюю, але не так як треба — переконана в цьому.

— Ти прагнеш якихось змін — у тебе в голові вже є план; тож іди й одягни свого капелюшка, і поки ми гулятимемо, про все мені розкажеш.

— Добре, monsieur.

І вона пішла — слухняно, мов добре вихована дитина, бо була цікавою сумішшю покірності та рішучості; я саме думав про Френсіс і про те, яким виявиться її план, коли вона повернулася.

— Monsieur, я дала Мінні, нашій bonne[279] вихідний, щоби й вона змогла погуляти, адже погода прекрасна; тож чи не візьмете ви ключ і не замкнете двері?

— Поцілуйте мене, місіс Крімсворт, — ніби й не заперечною була моя відповідь, але Френсіс виглядала такою привабливою у легкій літній сукні й маленькому солом’яному капелюшку, а її манера звертання до мене була, як і завжди, такою невдавано чемною, що моє серце ніби побільшало в грудях і поцілунок тут видавався найдоречнішим.

— Я готова, monsieur.

— Чому ти завжди кажеш мені monsieur? Скажи «Вільям».

— Не можу вимовити ваш англійський звук «В»; до того ж, monsieur вам краще підходить і більше мені подобається.

Щойно Мінні в охайному капелюшкові та чепурній шалі пішла, як вирушили й ми, полишивши наш будинок самотнім і мовчазним — геть безмовним, за винятком