Читати книгу - "Пробуджені фурії"

з живою людиною — старшим підлітком, який горбився над столом і вовтузився з недавно вживленими роз’ємами на шиї.

— Вас можна найняти?

Він звернув на мене каламутні очі, не підвівши голови.

— Мамо.

Я вже хотів ляснути його, коли до мене дійшло, що то не була якась химерно замаскована образа. Він мав зашиту внутрішню комунікацію і просто не клопотався про те, щоб придушувати голосовий дубляж. Його очі на мить перемкнулися на середню відстань, поки він слухав відповідь, а тоді знову звернулися до мене, зосередившись трошечки більше.

— Куди хочете їхати?

— Пляж Вчира. В один бік, залишуся там.

Він вичавив либу.

— Ага, Вчира простягається на сімсот кілометрів, семе. Куди на Вчирі?

— На південний край. На Смугу.

— Сорстаун, — він із сумнівом обвів мене очима. — Ви серфер?

— А я схожий на серфера?

Вочевидь, на це питання не було безпечної відповіді. Парубійко хмуро знизав плечима й відвів погляд, його очі потягло вгору, коли він знову звернувся до внутрішньої прошивки. За хвилинку з портового боку терміналу надійшла міцна з виду білявка в обрізаних фермерських штанях і вицвілій футболці. Їй було за п’ятдесят, і життя посікло її навколо очей і рота, але обрізані штани відкривали ноги плавчині, і трималася вона прямо. Футболка проголошувала «Дайте мені роботу Міці Гарлан — і я впораюся лежачи». Її чоло легенько вкривав піт, а на пальцях виднілися сліди якогось бруду. Вона простягнула до мене суху й мозолисту долоню.

— Сьюзі Петковськи. Це мій син, Михаїл. То ви просите завезти вас на Смугу?

— Я Мікі. Так, скоро можна буде вирушити?

Вона знизала плечима.

— Я розібрала одну з турбін, але це плановий огляд. Десь за годину, або пів години, якщо вам начхати на тести і перевірки.

— Нехай буде година. Мені все одно ще треба де з ким зустрітися. Скільки візьмете?

Вона втягла повітря крізь зуби. Глянула на довгий ряд стійок конкурентів і відсутність клієнтів.

— Сорстаун далеченько. На нижньому краю Обширу. Багаж маєте?

— Увесь перед вами.

— Тоді візьму двісті сімдесят п’ять. Знаю, що вам треба в один бік, але мені все одно треба повертатися. І мій день на тому закінчиться.

Ціна була зависока, і просто просилася, щоб її збили до двохсот п’ятдесяти. Але за свою поїздку через місто в таксі я заплатив трохи менше за двісті, тож знизав плечима.

— Гаразд. Начебто справедливо. Покажете мені свій транспорт?

Глісер Сьюзі Петковськи був доволі стандартний — тупоносе двадцятиметрове судно з подвійною турбіною, що набагато більше заслуговувало назви «аероплав», ніж будь-який із тих велетенських кораблів, що орють морські маршрути Світу Гарлана. Тут не було антигравітації, що додавала плавучості, а тільки двигуни й армована спідниця, — різновид найпростішого транспорту, що його будували на Землі в додіаспорні часи. Попереду був салон на шістнадцять місць, а позаду — місце для вантажу. Обгороджені містки обабіч надбудови від рубки до корми. На даху пілотської капсули стояла лиха з виду ультравіброгармата на дешевій автоматичній турелі.

— І часто для неї трапляється робота? — спитав я, киваючи на здвоєне дуло зброї.

Вона з тренованою легкістю вискочила на капот розкритої турбіни, а тоді серйозно глянула на мене згори.

— На Обширі й досі є пірати, якщо ви про це питаєте. Але то здебільшого дітвора, і здебільшого накидана метом так, що з вух тече, або, — вона мимохіть озирнулася на будівлю терміналу, — дротники якісь. Усі проекти з реабілітації згорнули після того, як їм відрізали фінансування, і в нас тепер великі проблеми на вулицях, які виливаються в бандитизм. Але ніколи не трапляється нічого, вартого галасу. Зазвичай вони відлипають після кількох застережних пострілів. Я б на вашому місці не хвилювалася через це. Хочете залишити свій рюкзак у каюті?

— Ні, все гаразд, він не важкий, — я залишив її з турбіною і відійшов до тінистої частини пристані, де порожні ящики й каністри лежали навалені без особливої турботи. Я присів на чистіший ящик і розкрив рюкзак. Перебрав свої телефони й знайшов один невикористаний. Набрав місцевий номер.

— «Південні активи», — сказав андрогінний синтетичний голос. — У зв’язку з…

Я наклацав чотирнадцять цифр таємного коду. Голос потонув у статичному шипінні і все затихло. Тоді була довга пауза, а за нею — знову голос, цього разу людський. Чоловік, котрого неможливо не впізнати. Обірвані склади й розчавлені голосні новопештського діалекту аманглійської, такого ж різкого, як під час нашої першої зустрічі на вулицях міста ціле життя тому.

— Ковачу, в яку сраку тебе засмоктало?

Я мимохіть вишкірив зуби.

— Здоров, Раде. Мені теж приємно тебе чути.

— Минуло три драних місяці, дядьку. В мене тут не готель для домашніх улюбленців. Де мої гроші?

— Минуло два місяці, Радуле.

— Більше, ніж два.

— Минуло дев’ять тижнів — і це моя остання пропозиція.

Він засміявся в слухавці — звук нагадав мені лебідку траулера, що швидко розкручується.

— Гаразд, Таку. То як твоя подорож? Риби наловив?

— Наловив, — я торкнувся кишені, де зберігав кортикальні пам’яті. — Тут, зі мною, як і обіцяв. У консервних бляшанках, щоб легше везтися.

— Аякже. Не тягти ж необробленими. Уяви той сморід. Та ще через три місяці.

— Два.

Траулерна лебідка знову закрутилася.

— Я думав, ми погодили дев’ять тижнів. То ти нарешті в місті?

— Так, дуже близько.

— Заскочиш?

— Знаєш, отут якраз проблема. Дещо сталося, тож я не можу. Але я не хотів би, щоб ти сидів без риби…

— Я теж не хотів би. Твоя остання партія довго не протрималася. Вони тепер ледве годяться до вжитку. Мої хлопці кажуть, що я з глузду з’їхав, що й досі таке влаштовую, але я кажу їм — Такеші Ковач зі старої школи. Він сплачує борги. Ми зробимо, що він просить, а коли він нарешті знову з’явиться на поверхні, то вчинить по справедливості.

Я вагався. Відкалібровувався.

— Я зараз не можу віддати тобі гроші, Раде. Не можу світитися у великій транзакції. І тобі від неї буде не краще, ніж мені. Треба трохи часу, щоб з усім розібратися. Але можеш узяти рибу, якщо надішлеш когось, щоб забрав її за наступну годину.

Тиша вповзла на лінію. Я розтягував гумку свого боргу до точки розриву, і ми обидва розуміли це.

— Слухай, у мене тут чотири. На одну більше, ніж чекали. Можеш забрати їх зараз усі. Можеш вставити їх без мене, використати їх як захочеш або не чіпати, якщо мій кредит справді вичерпався.

Він нічого не сказав. Його присутність на лінії гнітила, як волога спека, що сунулася з Трав’яного Обширу. Посланське чуття сказало