Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Він облетів мене кілька разів, а тоді сів на мостик на нахабній відстані за пів десятка метрів від мене. Я поволі розвернувся, щоб роздивитися. На іншому боці Кошута вони не так часто збиваються у зграї й ростуть більші за тих, яких я бачив у Драві, а цей екземпляр мав добрий метр від кігтів на перетинках до дзьоба. Досить великий, щоб я втішився тим, що був озброєний.

Він склав шершаві крила, підняв плече в мій бік і оцінив мене одним неблимним оком. Ніби чогось чекав.

— Чого вирячився?

Довгу мить лисокрил стояв тихо. Тоді вигнув шию, розправив крила й кілька разів заверещав на мене. Коли я не ворухнувся, він знову вмостився і схилив голову, зацікавлено стежачи.

— Я не збираюся з ними зустрічатися, — сказав я йому трохи згодом. — Не намагайся мене переконати. Минуло надто багато часу.

Але все одно — поки навколо швидко густів морок, я знову відчув ту сверблячку за родиною, як і тоді, біля вантажного контейнера. Щось подібне на тепло з минулого.

Щось подібне на несамотність.

На відстані п’яти метрів один від одного ми з лисокрилом насуплено перезиралися, доки впала ніч.

Розділ двадцять перший

Після наступного полудня ми зайшли до новопештської гавані й підповзли до причалу з ретельною обережністю. Увесь порт був забитий аероплавами та іншими суднами, що рятувалися від грізних бурхливих вод у східній частині затоки, а софт управління портом розташував усіх згідно з якоюсь контрінтуїтивною математичною схемою, для якої в «Гайдучої доньки» не було інтерфейса. Джапаридзе вів судно вручну, проклинаючи машини взагалі й штучний інтелект Портової адміністрації персонально, і ми петляли в хаотичній для людського ока гущавині кораблів.

— Онови оце, а тоді ще оте, біс їх бери. Якби я хотів стати драним техноботаном, то знайшов би роботу між списантів.

Як і мене, його ятрило легеньке, але настирне похмілля. Ми розпрощалися на містку, я спустився на передню палубу, жбурнув торбу на берег, коли автозахвати ще підтягували нас до нього, і перестрибнув з поручня на пристань через вужчу смугу води. На мене зиркнули кілька перехожих, але загальної уваги я не привернув. На обрії кружляв шторм, гавань була вщерть забита, і портова служба безпеки мала чим перейматися, тож і не звернула уваги на таку безвідповідальну висадку деяких пасажирів. Я підібрав торбу, закинув її на плече і влився в ріденький пішохідний потік на пристані. Спека накрила мене мокрим рядном. За кілька хвилин я вийшов з прибережного району, стікаючи потом, і махнув рукою автотаксі.

— До внутрішньої гавані, — сказав я. — Чартерний термінал, і поквапся.

Таксі розвернулося й поїхало магістралями. Навколо мене розкривався Новопешт.

Він дуже змінився за ті кілька століть чи скільки я до нього не повертався. Місто, в якому я виріс, було приземкувате, як рельєф місцевості, на якому його збудовано, воно розповзалося штормотривкими низькопрофільними будівлями й супербульками по перешийку між морем і величезним застояним озером, яке пізніше стане Трав’яним Обширом. Тоді в Новопешті гуляв аромат бела-трави й сморід різноманітних об’єктів промислового виробництва, яке працювало на нього, і все це нагадувало суміш парфумів і тілесного запаху дешевої шльондри. Здихатися їх обох було неможливо, поки не виїдеш з міста.

Отакі юнацькі спогади.

Коли Виселення відійшло в історію, місто повернулося до відносного процвітання і росло далі, аж до внутрішнього берега над Обширом, уздовж довгої вигнутої берегової лінії, а також угору до тропічного неба. Висота будівель у центрі Новопешта підскочила, спираючись на чимдалі сильнішу впевненість у технології контролю за штормами і свіжонарослих грошовитих представників середнього класу, яким треба було жити поблизу об’єктів своїх інвестицій, але котрі не бажали їх нюхати. На той час як я вступив у посланці, законодавство в галузі охорони довкілля вирішило найгостріші проблеми з якістю повітря на рівні землі, а в центрі стояли хмарочоси, що могли посперечатися з будь-чим збудованим у Міллспорті.

Після того мої гостини стали нечастими, і я вже не надто придивлявся до міста, тож і не помітив, коли саме ця тенденція почала змінюватися на протилежну і чому. Я тільки бачив, що тепер на півдні є райони, куди повернувся сморід, а чудесні нові забудови вздовж морського берега й Обширу сипалися кілометр за кілометром, перетворюючись на повзучу пошесть, що перетворювала будинки на бараки. У центрі на вулицях тинялися жебраки, а коло більшості великих будівель стояла охорона. Виглядаючи в бокове вікно автотаксі, я вловив луну тієї роздратованої напруги, з якою люди ходили вулицями, і якої ще не було сорок років тому.

Ми перетнули центр по піднятій над основною дорогою пріоритетній лінії, від чого цифри на таксометрі закрутилися так, що їх аж розмивало. Але це тривало недовго — за винятком одного чи двох лискучих лімузинів і розсипу таксі, ми їхали піднятою над землею дорогою так, ніби її для нас резервували, а коли ми вибралися на основне шосе до Обширу, тариф знову повернувся до притомних величин. Ми попетляли геть від району висотної забудови й поїхали через халупи, малоповерхове житло, що притислося до магістралі. Цю історію я вже знав від Шегешвара. Поки мене не було, розчищене місце біля насипу обабіч дороги розпродали, а попередні обмеження департаменту здоров’я і безпеки скасували. Я мельком побачив голого дворічного малого, котрий чіплявся руками за огорожу на пласкому даху, заворожений ревінням дорожнього руху, що пролітав за два метри від його обличчя. На іншому даху, далі по дорозі, двоє ненабагато старших дітей запускали саморобні ракети, що не влучали в нас і падали десь позаду.

Попереду вигулькнув поворот до внутрішньої гавані. Автотаксі пішло в нього з автоматичною проворністю, проминуло кілька смуг і сповільнилося до більш людської швидкості. Ми поїхали спіральною дорогою через район бараків і вниз, до країв Трав’яного Обширу. Не знаю, чому так запрограмовано — можливо, щоб я міг насолодитися прекрасним краєвидом. Дивитися на сам термінал, сталевокостий і витягнутий угору, вкритий блакитним ілюмінієм і склом, було доволі приємно. Дорога пробігала крізь нього, як волосінь крізь поплавок.

Ми плавно заїхали всередину, і таксі видало мені суму блискучими ліловими цифрами. Я згодував йому чип, почекав, поки двері відімкнуться, й виліз у криту кондиціоновану прохолоду. Поодинокі фігури тинялися туди й сюди або сиділи на місці, або жебрали, або чекали на щось. Уздовж однієї стіни вишикувалися стійки чартерних підприємців, їх вінчали й підтримували соковито-барвисті голограми, які в більшості випадків ішли в комплекті з віртуальним конструктом для обслуговування клієнтів. Я вибрав стійку