Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– Ну вирішив, так вирішив, – переглянувшись з Карвіусом знизав він плечима.

І чудово уявляючи, що станеться наступної миті, поспішно відскочив якнайдалі від стіни.

І дуже вчасно відскочив, оскільки заклинання, що зірвалося з долонь бойового мага, вже летіло до своєї мети.

Одна мить і цегляна кладка з гуркотом вибухнула… Вгору злетів стовп пилу, на усі боки бризнули кам’яні уламки, які, втім, не завдали нікому з трьох жодної шкоди, оскільки й про щит Ілберт теж не забув.

– Прошу, – схилився він перед своїми агентами в блазнівському поклоні, вказуючи на дірку в стіні.

Стіна, як тут же з’ясувалося, перекривала собою вхід на невеликі, освітлені магічними світлячками сходи, східці яких вели вниз.

А ось унизу щастя зрадило їм вже остаточно: пройшовши кілька метрів коридором, в який їх вивели сходи, вони опинилися на роздоріжжі. Причому не одноразово, а чотириразово. Практично через кожні десять-п’ятнадцять метрів праворуч й ліворуч від них з’являлися арки, які вели кудись у темряву.

– От же ж хримтурсова дупа! – вилаявся Сіллі.

І обидва його супутники подумки з ним погодилися.

Не те щоб когось із них здивувала наявність підземних переходів, просто… саме в їхньому випадку це й справді була дупа…

– Ну, і який із цих темних коридорів ми виберемо? – поцікавився Сіллі.

– Ніякий, – похитав головою Ілберт Смартіс. – Ідемо, як і йшли – прямо.

– Але… – хором почали заперечувати і Сіллі, і Карвіус.

– Знаю, – кивнув головний дізнавач, – знаю, що усе найцікавіше зазвичай знаходиться в темних коридорах, але, навіть якби я уподібнився вам й наплював на заходи безпеки, нас на них усіх зараз усе одно не вистачить, тому їх ми перевіримо пізніше. А зараз з’ясуємо, куди веде цей коридор. Чомусь же ж Домінік його замаскував! Причому замаскував не лише від чужих, а й від своїх…

Аргумент був резонний, тому цього разу заперечувати ніхто не став. Тим більше, що по дорозі їм зустрілося ще дві арки, що вели до темної невідомості.

А потім перед ними знову був мур. З яким Ілберт Смартіс, анітрохи не вагаючись, вчинив так само, як і з першим. Зробив у ньому велику дірку, в проломі якої з’явилася велика кімната, точніше магічно-алхімічна лабораторія.

На відміну від коридору, у ній було темно. Але запалені Сіллі та Ілбертом світляки легко розв’язали цю проблему і їхньому погляду відкрився нескінченний ряд шаф, заставлених книгами, артефактами, зіллями та еліксирами.

Крім шаф у кімнаті були також вісім столів: два завалені паперами, частина з яких була розмальована, частина – покреслена схемами та частина – списана розрахунками; п'ять – заставлені колбами, перегінними кубами, пробірками, витяжками, пальниками, кристалізаторами, охолоджувальними кристалами, триніжками тощо. Що ж до останнього, восьмого столу, то всю його поверхню займала дивна конструкція з колб, реторт, змійовиків і трубочок й... дюжини досить великих кристалів льоду, всередині кожного з яких знаходився якийсь невеликий предмет.

– Шефе, обережно! – попередив проклятійник. – Я вже звідси бачу з десяток пасток.

– Я їх також бачу, – кивнув Ілберт Смартіс. – А ще я бачу, що чим би Домінік у цій лабораторії не займався, – зиркнувши на складну мережу із заклинань забуття додав він, – він дуже не хотів, щоб це стало надбанням громадськості. Хоча, зрозуміло, чим: контрабандою хримтурсівських артефактів, зіллей та іншої гидоти він займався. Г-ммм, мушу визнати, що я розчарований, я чекав від нього куди більш «серйозніших подвигів»!

– Ви жартуєте? – Не витримавши, пирхнув Сіллі. – Ви її, що, й справді, не бачите чи просто задоволення розтягуєте?

– Кого «її»? – здивовано перепитали в нього.

– Сніжинку! – вказавши в напрямку одного з кристалів, не втримавшись, таки вигукнув Сіллі.

– Де?! – збуджено занишпоривши по кристалах очима, уточнили Ілберт та Карвіус.

– Та ось же ж, п’ятий кристал праворуч! – підказав Сіллі.

Ілберт й Карвіус відрахували кристали й невпевнено уточнили:

– Ти впевнений?

– Я?! Чи я впевнений?! – майже ображено перепитав юний геній. – Та я її тепер, де завгодно й коли завгодно впізнаю, настільки досконало я її вивчив!

– Чудово! Просто відмінно! – потер долоні головний дізнавач, потім, урочисто проголосив: – Пробач, Домініку, був не правий! Забираю свої слова назад, я нітрохи в тобі не розчарований! – Потім розпорядився: – Карвіусе, зв’яжися зі своїми, дізнайся, як у них справи? І чи зможуть вони нам поступитися менталістом? Сіллі, викликай сюди Фарта і когось одного зі своїх, на твій розсуд, а я поки що розповім про нашу знахідку Його Високосвітлості. Та й Вівіан нам би теж тут не завадила.