Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

аби просто поглумитися з мене. Скільки ще він ладен заплатити, щоб заволодіти моєю кров’ю?

Ні. Тут Віл і Сім мали рацію. Емброуз не з тих, хто бруднить руки, якщо цього можна уникнути. Йому набагато простіше найняти Деві, щоб та виконала брудну роботу за нього. Її вже відраховано. Їй нема чого втрачати, а здобути вона може всі таємниці Архівів.

— Ні, дякую, — відказав я. — Я небагато займаюсь алхі­мією, — глибоко вдихнув і вирішив одразу перескочити до суті. — Але мені дуже треба побачити свою кров.

Бадьоре личко Деві застигло. Її вуста ще всміхалися, та очі стали холодними.

— Прошу? — прозвучало це як запитання, та запитанням насправді не було.

— Мені треба побачити кров, яку я залишив тут, у тебе, — пояснив я. — Треба пересвідчитися, що вона в безпеці.

— На жаль, це неможливо, — її усмішка начисто зникла, а вуста стиснулись у тонку пряму риску. — Я так не працюю. Та й, гадаєш, мені стало б дурості тримати такі речі тут?

Я відчув, як у мене обриваються нутрощі. Вірити в це досі не хотілося.

— Можемо піти туди, де ти її зберігаєш, — спокійно запропону­вав я. — Хтось застосовував проти мене зловживання. Мені треба пересвідчитись у тому, що з кров’ю нічого не зробили. От і все.

— Хіба я можу просто взяти й показати тобі, де таке зберігаю? — сказала Деві з нищівним сарказмом. — Чи тебе по голові стукнули?

— На жаль, я мушу на цьому наполягти.

— І жалкуй собі, — гнівно зиркнула Деві. — І наполягай собі. Це нічого не змінить.

Це зробила вона. Інших причин ховати кров від мене в неї не було.

— Якщо ти не хочеш показувати, — продовжив я, намагаючись зберегти рівний і спокійний голос, — то я змушений припустити, що ти продала мою кров або з якоїсь причини зробила мою ляльку.

Деві відкинулася на спинку крісла і з демонстративною безтурботністю схрестила руки на грудях.

— Можеш припускати будь-які дурниці. Ти побачиш свою кров, коли виплатиш мені свій борг, але не раніше.

Я дістав із-під плаща воскову ляльку й поклав руку на стіл, щоб Деві було видно.

— Це що, я? — запитала вона. — З такими стегнами?

Однак у її словах від жарту була лиш оболонка, вони були сказа­ні рефлекторно. Голос у неї був категоричний і сердитий. Очі — суворі.

Другою рукою я дістав коротку солом’яну волосину та прикріпив її до голови ляльки. Деві несвідомо піднесла руку до свого волосся. На її обличчі відобразився шок.

— На мене хтось нападав, — пояснив я. — Мені треба пересвідчитись у тому, що моя кров…

Коли я згадав про свою кров, погляд Деві метнувся до однієї із шухляд письмового столу. Її пальці злегка сіпнулися.

Я зазирнув їй у вічі й похмуро сказав:

— Не треба.

Рука Деві метнулася до шухляди й різко її висунула.

Я ні на мить не засумнівався в тому, що в тій шухляді лежить моя лялька, яку вона виготовила. Я не міг допустити, щоб Деві її взяла. Зосередився та пробурмотів зв’язування.

Девіна рука різко спинилася на півдорозі до висунутої шухляди.

Я нічим їй не нашкодив. Жодного вогню, жодного болю, нічого схожого на те, що вона скоїла зі мною за останні кілька днів. То було просто зв’язування, щоб вона не рухалася. Зупинившись у корчмі, щоб зігрітись, я взяв із тамтешнього каміна дрібку попелу. Джерело було не бозна-яке, ще й було далі, ніж мені хотілося б, але це було краще ніж нічого.

І все ж я, либонь, міг утримувати її так лише кілька хвилин, перш ніж витягнув би з вогню достатньо тепла, щоб його загасити. Але цього часу мені мало вистачити, щоб витягнути з Деві правду й забрати ляльку, яку вона виготовила.

Деві заборсалася, її погляд ошалів.

— Як ти смієш?! — вигукнула вона. — Як ти смієш?!

— А як ти смієш?! — сердито відповів я. — Аж не віриться, що я тобі довіряв! Я виправдовував тебе перед своїми друзями… — тут сталося немислиме, і я замовк. Деві, попри мої пута, почала рухатись, її рука поволі посунулася до висунутої шухляди.

Я зосередився сильніше, і Девіна рука зупинилася. А тоді знову поволі поповзла вперед і зникла в шухляді. Мені аж не вірилося.

— Думаєш, ти можеш прийти сюди та пригрозити мені? — прошипіла Деві. Її личко виражало страшну лють. — Думаєш, я нездатна подбати про себе? Шмаркле мала, мене, перш ніж витурити, зробили ре’ларом. Я на це заслужила. Мій алар — наче океан під час бурі, — її рука вже майже повністю опинилась у шухляді.

Я відчув, як моє чоло вкривається холодним потом, і розщепив розум іще тричі. Знову забурмотів, і кожна частка мого розуму утворила окреме зв’язування, щоб утримати Деві. Я витягнув тепло із власного тіла й, напосівшись на Деві, відчув, як по моїх передпліччях повзе холод. Загалом вийшло п’ять зв’язувань. Мій максимум.

Деві стала нерухомою, мов камінь, і гортанно захихотіла, а тоді всміхнулася.

— О, ти великий молодець. Тепер я майже вірю історіям про тебе. Але чому ти думаєш, ніби здатен на те, чого не зміг навіть Елкса Дал? Як гадаєш, чому мене відрахували? Злякалися жінки, яка до другого року навчання змогла дорівнятися до майстра.

Від поту її світле волосся прилипло до чола. Вона зціпила зуби, її загострене личко стало несамовито рішучим. Рука Деві заворушилася знов.

А тоді вона несподівано висмикнула руку із шухляди, неначе звільнила її з густої грязюки. Гепнула по столу чимось круглим і металевим — так, що полум’я лампи підскочило й мало не згасло. То була не лялька. Не пляшечка моєї крові.

— Ах ти покидьок, — мало не проспівала Деві. — Думаєш, я до такого не готова? Думаєш, ти перший спробував мною скористатися? — вона крутнула верхню частину сірої металевої сфери. Та характерно клацнула, і Деві поволі відвела руку. Я не зміг її втримати, хай як старався.

Тоді я й упізнав пристрій, який Деві дістала із шухляди. Я вивчав їх попереднього семестру з Манетом. Кілвін називав їх «автономними екзотермічними прискорювачами», але всі інші називали їх кишеньковими нагрівачами чи бідаками.

У них містився керосин, земляна олія чи цукор. Після активації бідак спалював паливо всередині, близько п’яти хвилин випускаючи полум’я, наче з горна. Відтак його треба було розібрати, почистити й наповнити заново. Вони були клопітні й небезпечні, а також легко ламалися від швидкого нагрівання та охолодження. Але на короткий час надавали симпатикові стільки енергії, скільки давало б ціле багаття.

Я занурився в Кам’яне Серце й відколов іще один шматочок свого розуму, бурмочучи зв’язування. Тоді спробував відділити сьомий — не вийшло. Я був стомлений, і мені боліло. Холод розтікався моїми руками, а за останні кілька днів я пере­жив дуже багато. Однак я зціпив зуби та змусив себе пробурмотіти ті слова собі під носа.

Шостого зв’язування Деві наче й не помітила. Рухаючись повільно, наче годинникова стрілка, вона висмикнула з рукава нитку.

Бідак різко, металічно зарипів, і від нього мерехтливими хвилями пішло тепло.

— Зараз я не маю годящого зв’язку з тобою, — сказала Деві, тимчасом як рука, що тримала нитку, поволі