Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Просто вражає, які думки лізуть у голову в таких ситуаціях. Найперше я подумав не про жахливі опіки. Я подумав, що плащ, подарований Фелою, буде зіпсовано і в мене зостанеться лише дві сорочки.
Мій погляд метнувся до поверхні столу Деві, де на лаку довкола бідака вже почало утворюватися кільце з пухирів. Я відчував, як жар торкається мого обличчя.
Я розумію, коли програю́. Я розірвав зв’язування. Поки частки мого розуму складалися назад, голова йшла обертом.
Деві покрутила плечима і сказала:
— Відпусти.
Я розімкнув долоню, і воскова лялька п’яно повалилася на стіл. Я сидів, поклавши руки на коліна, й геть не рухався: не хотілось якось налякати Деві чи пригрозити їй.
Деві підвелася й перехилилася через стіл. Простягнула руку і провела нею крізь моє волосся, а тоді стиснула кулак і вирвала трохи волосин. Я мимоволі зойкнув.
Сівши назад, вона взяла ляльку й замість свого волосся прикріпила кілька моїх волосин. Пробурмотіла зв’язування.
— Деві, ти не розумієш, — заговорив я. — Мені просто треба було…
Зв’язавши Деві, я зосередився на її руках і ногах. Це найефективніший спосіб обмежити рухи людини. Тепла для роботи в мене було небагато, і я не міг марнувати енергію на щось інше.
Зате у Деві тепер було більш ніж удосталь тепла, і її зв’язування було схоже на залізні лещата. Я не міг ворушити ні руками, ні ногами, ні щелепою, ні язиком. Дихав ледь-ледь, вдихаючи зовсім трохи, неглибоко — для цього не треба було ворушити грудьми. Це було страшно, неначе хтось стиснув рукою моє серце.
— Я тобі довіряла, — голос Деві став низьким і різким, неначе то хірургічна пила з тонкими зубцями ампутувала ногу. — Я тобі довіряла, — вона поглянула на мене з відвертою люттю й ненавистю. — Насправді до мене сюди приходила одна людина, що хотіла купити твою кров. П’ятдесят п’ять талантів. Я йому відмовила. Навіть заперечила, що тебе знаю, бо в нас із тобою були ділові відносини. Я тримаюся за свої угоди.
«Хто?» — хотів закричати я. Але виходило в мене хіба що невиразне «хо-о-о-хо-о-о».
Деві поглянула на воскову ляльку, яку тримала в руці, а тоді — на бідака, що випалював у поверхні її столу темне кільце.
— Тепер наші ділові відносини скінчилися, — напружено промовила вона. — Я вимагаю сплати твого боргу. Ти маєш повернути мені гроші до кінця семестру. Дев’ять талантів. Якщо спізнишся на пів секунди, я продам твою кров, щоб відбити вкладення й позбутися тебе.
Деві холодно поглянула на мене.
— Це краще, ніж те, на що ти заслуговуєш. У мене досі є твоя кров. Якщо підеш до майстрів в Університеті чи до констебля в Імрі, це кепсько для тебе закінчиться.
Тепер стіл курився, і Деві перенесла руку, занісши ляльку над металом бідака, який уже рипів. Вона забурмотіла, і я відчув, як усе моє тіло поколює від жару. Це нічим не відрізнялося від раптової лихоманки, що мучила мене не один день.
— Коли я відпущу це зв’язування, ти скажеш: «Зрозумів, Деві». А тоді підеш. Наприкінці семестру пошли когось із грішми, які завинив. Сам не приходь. Більше не хочу тебе бачити.
Деві глипала на мене з такою зневагою, що мені й згадувати про це страшно. А тоді плюнула на мене. Крихітні бризки слини торкнулися бідака й, зашипівши, випарувалися.
— Побачу тебе знову хоч мигцем, хоч краєчком ока — це кепсько для тебе скінчиться.
Вона занесла воскову ляльку над головою, а тоді різко опустила її на стіл, міцно притиснувши рукою. Якби я мав змогу здригнутись або скрикнути від панічного жаху, то так і зробив би.
Лялька розтрощилася, від неї відпали руки й ноги, а голова стрімко покотилася столом і впала на підлогу. Я відчув раптовий, різкий удар, неначе впав із висоти в кілька футів і приземлився просто на кам’яну підлогу. Це вражало, але й близько не було так кепсько, як могло би бути. Попри жах, я все-таки дещо чудувався точності й самовладанню Деві.
Зв’язування, що тримало мене, зникло, і я глибко вдихнув.
— Зрозумів, Деві, — промовив я. — Але…
— ГЕТЬ! — крикнула вона.
Я вийшов. Хотів би сказати, що вийшов із гідністю, та це було б неправдою.
Розділ двадцять сьомий. Тиск
Віл і Сім чекали на мене у віддаленому кутку закладу Анкера. Я приніс туди два кухлі пива й тацю, навантажену свіжим хлібом із маслом, сиром і фруктами, а також мисками гарячого супу зі щедрими порціями яловичини й ріпи.
Вілем потер долонею одне око. Попри шалдійську смаглявість, було трохи видно, що він виснажений, однак поза тим не здавалося, ніби три практично безсонні ночі подіяли на нього зле.
— У чім річ?
— Просто хочу допомогти вам зберегти сили, — відповів я.
— Я тебе вже давно випередив, — сказав Сім. — Освіжився, поспавши на лекції із сублімації.
Під очима в нього були невеликі темні кола, та він теж не здавався дуже змореним.
Вілем заходився накладати харчів собі на тарілку.
— Ти казав, що маєш новини. Які новини?
— Різні, — сказав я. — Які хочете почути першими — добрі чи погані?
— Спершу погані, — відповів Сіммон.
— Кілвін не дає мені планів, потрібних для виготовлення власного ґрама. Річ у необхідній для цього сиґалдрії. Рунах крові, кістки й такого іншого. Йому здається, що навчати їх ре’лара занадто небезпечно.
Сіммон зацікавився.
— А він казав чому?
— Ні, — зізнався я. — Але можу здогадатися. Я міг би зробити з ними багато чого неприємного. Скажімо, маленький металевий диск із дірочкою. Потім, крапнувши туди чиєїсь крові, ту людину можна було би спалити живцем.
— Боже, це жах, — вимовив Сім і відклав ложку. — У тебе хоч коли-небудь трапляються добрі думки?
— Усякий в Арканумі міг би зробити таке, скориставшись найпростішою симпатією, — зауважив Вілем.
— Є велика відмінність, — сказав я. — Якби я виготовив цей пристрій, ним міг би користуватися всякий. Знов і знов.
— Якесь божевілля, — промовив Сіммон. — Нащо щось таке робити?
— Гроші, — похмуро сказав Вілем. — Люди постійно роблять дурниці заради грошей, — він багатозначно поглянув на мене. — Скажімо, позичають у кровожерливих ґатесорів.
— І тут можна перейти до другої моєї новини, — збентежено промовив я. — Я пішов проти Деві.
— Сам? — запитав Сіммон. — Ти що, дурний?
— Так, — визнав я. — Але не з тих причин, про які ви думаєте. Ситуація вийшла неприємною, та тепер я знаю, що вона не винна в тих нападах.
Вілем нахмурився.
— Якщо не вона, то хто?
— Є лиш один логічний варіант, — сказав я. — Емброуз.
Віл похитав головою.
— Ми це вже розібрали. Емброуз нізащо так не ризикнув би. Він…
Я підняв руку, зупиняючи його.
— Він нізащо не ризикнув би застосувати зловживання проти мене, — погодився я. — Але не думаю, що він знає, на кого нападає.
Вілем стулив рота і явно замислився.
Я продовжив.
— Подумайте. Якби Емброуз запідозрив, що це я, він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
