Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Атож, дядьку Антоне! – скрикнув я. – Але...
Він, однак, не дав мені договорити.
– Що за «але»? – сердито урвав він мене.
– Та я... Я хотів спитати, як ви здогадалися, що я шукаю Івана, – пробурмотів я. – Може, він...
Я не докінчив речення, збагнувши раптом, що бовкнув зайве, або ж не в пору.
Цю мить з ним зайшла несподівана зміна. Він став спокійнішим і ніби зваженішим. Борсання його припинилися, хоч він усе ще був збудженим і знервованим. Він і далі ворушив руками, наче не знав, що з ними робити, і поводив очима: то зиркне на вікно з правого боку, то знову на вікно за собою, аж нарешті знов зупинився поглядом на мені.
Мене знову опосів страх, коли він так стояв, втупившись у мене. Я розгубився на хвилину, і від цього в мене закалатало серце й запаморочилась голова, а все тіло огорнуло безсилля. Хотілося верещати й репетувати, зняти крик на весь голос. Та в цю секунду Антін відвернувся і, ступнувши до кухні, кинув мені через плече:
– Я спитаю про це маму.
Але я вже не став чекати. Холодний піт зросив мені чоло, мене всього заколотило. Якийсь внутрішній голос наказав мені щодуху втікати, і моє тіло самохіть скорилось йому. Я шаснув з кімнати у сіни, але спізнився. Антін враз вишмигнув через кухонні двері до сіней, і тут таки став переді мною. В одній руці у нього був блискучий різницький ніж, а в другій – брудна ганчірка.
Побачивши це, я вереснув: «Рятуйте!» і далі силкувавсь кричати, навіть коли відчув на губах дотик тієї брудної шмати. Ту ж хвильку почувся дзенькіт розбитого шкла, коли Микола хряснув у шибку своїм дубцем. Водночас із цим усім залунали голосні крики Миколи на допомогу. Мій напасник на мить завагався і послабив стиск. Я скористався цією хвилинною розгубленістю, випручався з його рук і вискочив з хати надвір. Ми з Миколою шугонули глибоким снігом так прудко, як тільки ноги нас несли, і не припиняли бігу, аж поки опинилися вдома, в безпеці. Тільки тоді, замкнувшись ізсередини, усвідомили ми собі, як нам неймовірно пощастило врятуватись від смертельної небезпеки.
Ми вирішили нічого нікому не розказувати про свою походеньку до хатини на пагорбі. Таємниця Іванового зникнення залишалася нерозгаданою аж до одного дня у квітні.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Мені не сила дібрати слів, щоб описати те, що бачили мої очі навесні 1933 року, але оскільки ці страшні спомини все ще переслідують мене, я спробую викласти все, що пам'ятаю про передсмертні муки й масову загибель моїх співвітчизників-українців.
Пройшла друга світова війна, і я був її учасником. Я бачив безліч мертвих і спотворених людських тіл, чув крики розпачу й стогони нестерпного болю довкола мене. День за днем мені доводилося терпіти холод і голод. Я весь час відчував страх перед смертю. Але все те нині наче повите пеленою часу. Крізь туман моїх спогадів мені бачиться тьмяний проблиск світла. Цей проблиск – усвідомлення того, що ті страждання були спричинені війною, що я та інші в той час мали змогу боротися за своє життя, обороняти себе, хоч і якою благенькою була та змога. А над усе я усвідомлював собі, що, воюючи на війні, я не був цілковито полишений на самого себе. Армія ніколи не кидала нас напризволяще, коли йдеться за щоденні харчові пайки, дарма що вони були скромні під оглядом кількости та якости. Ми також були сяк-так зодягнені, як того вимагав статут, і по змозі забезпечувалися казармами чи якими бараками для ночівлі. Так ото всі знегоди воєнного лихоліття бліднуть порівняно з подіями «мирного» часу, що мали місце в нашому селі, – подіями, що назавжди зосталися в моїй пам’яті як втілення абсолютного жаху. Ті з нас, які ще лишалися в живих на початку 33-го року, потай душі леліяли надію, що врешті таки з приходом весни нам трохи полегшає. Думалося, що молоде ростиво допоможе нам перебути ті ще довгі місяці до нового хліба. З цією надією ми змогли протриматися аж поки запримітили перше зело. Однак, хоч як прикро, а багато селян не дотягло до часу, коли довго очікувана весна настала. А ще багато з тих, що пережили зиму, знайшли свою смерть серед тої городини й трави, появи яких вони так ревно й терпляче дожидали.
Весна 33-го року в Україні була незвичайно холодна. У наших краях весняна погода здебільшого усталюється десь на початку квітня. Сніг швидко тане і натомість відразу з'являється зелений покрив. Але в тому році сніг можна було всюди бачити ще й у середині квітня. Безперестану віяв пронизливо студений вітер. Він часто наганяв важкі дощові чи снігові хмари, або і те, й друге, і село знову глибоко загрузало в болоті та сльоті. А потому мороз перетворював усе те в грудки грязької криги.
Голод у нашому селі тоді сягнув такого рівня, коли смерть стала жаданою полегшею. Чимало хат навколо нашої віддавна вже стояли пустками. Коли сніг почав поволі танути, всюди повиступали на видноту людські трупи: у дворах і на полях, уздовж доріг. Ці мертві тіла стали пекучою проблемою для живих. Адже, як потепліло, вони почали розмерзатися й розкладатись. Сморід від них був просто нестерпний, а ми перед цим лихом були безпорадні. Селяни, що вижили, не мали сили поховати мертвих, і ніхто зі сторонніх начебто не поспішав того робити, отож мерці так і лежали там, де їх спостигла смерть. На полях і в лісі вони стали здобиччю диких звірів, а тих, що були по хатах, пожирали незліченні щурі.
Тепер уже втретє село охопила паніка. Ті, кому пощастило вижити, перебували в безодні розпачу. Всі їхні засоби до існування давно вичерпалися. Врешті кожен мусив стати віч-на-віч з жахливою дійсністю, що не залишилося нічого їсти і не було жодної надії на допомогу звідкілясь: на всіх насувалася неуникненна смерть від голоду.
Більшість цих пройнятих розпукою селян примирилася з цією неминучістю. Вони сиділи собі по хатах, а стан їхній був такий, що годі й описати. З вигляду вони були зачучверені й схудлі і такі кволі, аж ледве ноги волочили. Вони просто собі сиділи або лежали мовчки, ослаблі до того, що навіть слова промовити не годні були.
Тіла декотрих перетворилися на живі кістяки з сірожовтавою обвислою шкірою. Обличчя у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
