Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Для зарифлення висять на парусі рядами, немов п’явки, мотузки. Частину паруса насотується на нижню рейку і зав’язується тими мотузками, зменшуючи таким робом моторну, робочу площину полотна.

Коло рифів нав’язалася розмова про одного Діда, що сам-один, без матросів, ходить дубівкою в Лимані і ніколи, навіть у шторм, не зарифлює паруса. Наш шкіпер цього діда не похвалив. «Одчаюга – дід, – сказав шкіпер, – і колись йому пошматає парус». І справді, навіть зарифлений парус тяг важку дубівку як мотор. Перші десять кілометрів ми пробігли за щось із півгодини.

Праворуч крізь низьку смужку торішнього комишу видко було колосальне озеро. За його хвилею на сонці сяяв монастир. Тепер монахів розігнано і там зразковий колгосп. Але шкіпер поставився до цього стримано: так і не можна було дізнатись, чи він ухвалює це, чи ні.

Але озеро зостається позаду праворуч, і ми вбігли в рукав, на якому треба було маневрувати, бо вітер був спереду. Для початку Сашкові попало рейкою по голові, коли шкіпер переносив парус. Далі на горі, на правім березі зросли якісь будови, двигтів дизель, – це ще одне зразкове господарство підіймало з річки воду поливати технічні культури.

Ліворуч за площинними декораціями очерету гула землечерпалка, розчищаючи фарватер у Рвачі, головнім річищі Дніпровім. Ще один галс і ми вибігли в широкий Рвач.

Тут ми вперше побачили заграву тієї очеретяної пожежі, що як сонце заходила, коли ми підпливали до Кизиму. Мартини маяли над Рвачем. Чаплі перелітали з берега на берег – руді південні чаплі, трішки менші від наших сірих чапель та в тисячу разів численніші. Лиски [175] плавали попід берегами. Зляканий норець,[176] обміркувавши, що дубівка біжить просто на нього, беркицьнувся головою у воду, майнув білим задом і зник на дві хвилини під водою.

Зараз направо починається річка Борщева – проти Дніпра це маленький єрик, але в наш Дінець уширшки – і читачеві доводиться вертати до кінця розділу II, щоб добігти з нами до Кизиму.

XIII

Риба в морі – це невичерпний церобкооп дешевої споживної страви. Море зберігає рибу свіжою і живою. Треба тільки її виловити з цієї саджавки, де вона наїдає собі тіло і плодиться в незчисленній кількості.

Як звичайний міський житель має парус за чотирикутну простиню, навішану над човном, так він уявляє собі, що рибалка є джентлмен з вудками.

Тим часом джентлмен з вудками і з латкою на штанях є не рибалка, а поет. У світогляді такого рибалки найголовніше місце посідає віра в чудеса, в горох, у макуху, в годину перед дощем і інші середньовічні забобони. Рибу такий собі рибалка купує в базарі, а постачати рибу робітництву йому вже зовсім зась.

Рибу ловлять (а не граються в риболовлю) сітьми. Правда, осетра ще ловлять на здоровенний гак, що закидається в морі, а зверху його плавле цілий невеличкий буй. Ідучи нерестувати в солодкій воді (осетер додержується тієї думки, що нерестувати краще в солодкій воді) і нишпорячи круглим своїм ротом по дну, осетер натрапляє на смачний шматок і повисає на гакові. Таким чином він дещо спричиняється до недовиконання пляну рибозаготівель, бо, спіймавши осетра, рибалки трохи втрачають цікавість до іншої риби.

Але головну масу риби ловлять сітьми. Досі в нас ловилося головне ту рибу, що йде нерестувати, бо, двигома любов’ю, розпалена емоціями кохання, риба наосліп пре в мілководдя. Саме тоді вона збиралася в такі маси, що весло, встромлене в косинець,[177] стояло як у землі і тільки помалу посувалось до берега, де хлопець Митьо переймав його і ховав у повітку, щоб не пропало.

Риби поменшало через капіталістичні хижацькі способи експлуатації. За царських часів хазяї промислів, а за наших часів куркуль ловлять рибу тоді, як вона вже почала нерестувати в Дніпрі, знищуючи розплід. На Дніпрі й на Бозі мало не всі куркульські неводи дрібно коміркові – виловлюють маломірну рибу і знищують швидким темпом наші рибні багатства. Іхтіолог Етерман каже, що «силявковий» невід виловлює 80 відсотків з маломірної риби. Вся ця риба пропадає марно – це все одно, що різати одноденні курчата.

Другий спосіб винищення риби – це перетинання річок і гирл. Дійшовши такої гаті, риба зовсім уже не може нерестувати – силу її ловлять, а ще більше псують коло таких загат.

На Дніпрових конках (конка – це лівий бічний доплив Дніпра) донедавна рибця́ (є така риба коропового племени) ловилося на спеціяльно насипаних купах каменю. Для кохання рибе́ць вибирає каменястий ґрунт, і от, знайшовши в мулкому дні весняної конки сіре каміння, палке рибцеве юнацтво б'ється за місце над каменем. Спонад цього каміння хижаки вибирають рибу просто плетеними кошами і саме в той час, коли б мали народитися на світ мільярди рибченят.

Цитую абзац з брошури М. Гуровича «Рибне господарство України і завдання другої більшовицької путини»:[178]

«По багатьох місцях куркулі затіплюють їзи (холуї); це, як відомо, углиблені у воду дерева, хворост, обтяжений камінням і човнами, негодящими для плавання.

Їзи куркулі розтоплюють для того, щоб утворити затишне містечко, під захистом якого збирається риба. Рибу, що зібралася біля їзу, обкидають сітками, тривожать „бряцалами“ і „бовтами“, виловлюючи її так усю. Шко́да, що її завдають холуї, дуже велика. У місцях углиблення їх утворюється мілина, псується багато сусідніх колгоспних тонь [179] – скрізь на них утворюються „чепи“ й нерівності дна, чому трудно, а іноді й зовсім неможливо працювати неводом».

Не можу цілком пристати на уявлення, що його має М. Гурович про українську стилістику й лексику. Так, приміром, «містечко», це є невеличке місто (англійське town), а не «містинка, місце». «Хворост» по-українському зветься головним чином «хмиз». «Углиблені у воду дерева» – теж вираз не бездоганний. Але не можна не згодитися з справедливістю М. Гуровичевих зауважень. Не можна також не прилучитися цілком до твердження: «шкода, що її завдають холуї, дуже велика».

В цій тезі, як в усякій глибокій сентенції, можна вбачати філософічний зміст, що сягає далеко поза межі авторового задуму. Щоб знайти цей ширший філософський зміст, удамося до організації рибальської праці. Попереду – історія.

За царських часів заробляв на рибальстві «хазяїн» і рибопромисловець «рибас».

Хазяїн був власник на всі знаряддя праці – на шаланду, склад, паруси, невід. Артіль, що складалася з 15 душ, заробляла карбованців по вісім-десять на душу, отаман артілі мав потрійний заробіток – три паї по вісімдесят, скажім, а хазяїн заробляв тисячу – тисячу п’ятсот за сезон. Крім того