Читати книгу - "Той, хто вбиває"

зробив. Відчував — щось наближається до завершення.

Або ж лише починається.

Розділ 65

Через відчинене вікно кабінету я спостерігав, як поволі міняється ближче до вечора денне світло, від сліпучо-білого до тепліших і глибших тонів, немов рефлекси на відполірованій мідній поверхні.

Усе, врешті-решт, зводилося до Юсефа Мардала.

Абсолютно все.

Він був чорною дірою, навколо якої усе закручувалося; невидимим енергетичним полем, яке всмоктувало все навколо, а потім випльовувало по інший бік сплюндровані, спотворені рештки.

Вони були засліплені його талантом, і Барбара, і Геллє, а тому бачили лише те, що він хотів, аби вони бачили: його шарм, небезпечну звабу. Вони ніби грали у фільмі з Джеймсом Діном у головній ролі. Але то було не кіно. Тепер вони обидві мертві.

Я думав про Рікарда Гарріса, намагався збагнути його спосіб мислення. Рікард прагнув помсти, я навіть не сумнівався. Вони були юними, збиралися жити разом, стояли на початку свого життя, але Раґнгільд Кюльсейд цього було недостатньо. Недостатньо, після того що вчинив з нею Юсеф Мардал. Юсеф знищив її життя, а Рікард Гарріс не зміг його врятувати.

Зло завжди має більшу питому вагу, ніж любов. Тож чи не стало метою помсти відновлення порушеного балансу, бажання розкласти однакові частки страждань на обох шальках терезів? Мені здавалося, Рікард Гарріс мислив саме так, а тому вбив не Юсефа, а тих, хто був йому близький, хто багато для нього важив.

Убивство з помсти незаконне, примітивне й осудне з погляду моралі, проте не ірраціональне. Навпаки, прагнення урівноважити зло злом глибоко закладене в людській сутності. Око за око, зуб за зуб — найдавніший закон людського суспільства. Я був певний, що в усіх вчинках Рікарда Гарріса закладена певна логіка. Йшлося про перспективу, про світоглядну позицію.

Про те, щоб бачити світ так, як він його бачив.

Рікард Гарріс, мабуть, не спускав очей з Юсефа Мардала, скрадався за ним слід у слід, фіксував усіх, з ким він зустрічався. Бачив, як Юсеф ходив додому до Барбари Бломберг, проводив з нею час, може, навіть бачив за шторами їхні силуети в обіймах. Він міг стежити за Юсефом, коли той виходив з будинку, розвальцем простував до авта, самовдоволеною ходою чоловіка, у якого щойно був секс з жінкою. Те саме відбувалося і у випадку з Геллє.

З боку це мало б виглядати, ніби Юсеф відвідував своїх коханок, хоч насправді все було не так. Обидві жінки були жертвами, як і Раґнгільд Кюльсейд.

Рікард Гарріс мав би їх розрадити, а натомість вбив. Чорна іронія, не варта навіть кривого усміху. Дві мертві жінки — жертви помилкового сприйняття істини. А Юсефові Мардалу до них і байдуже.

Але була людина в його житті, до якої йому не було байдуже.

Юдіт.

Вони одружені двадцять два роки — це щось таки означає. Я пам’ятав, як Юдіт поцілувала Юсефа в суді, і тоді я подумав, що ці двоє людей кохають одне одного. Мене раптом зморозило, попри тепле надвечір’я.

Юдіт, яка боялася темряви.

Юдіт, яка не наважувалася вийти надвір поночі, бо їй здавалося, що хтось чатує на неї у пітьмі.

Саме Юдіт надала Юсефові алібі, щоб звільнити його від відповідальності за зґвалтування Раґнгільд Кюльсейд.

Вона відповіла після першого ж гудка.

— Привіт! Це — Мікаель Бренне.

— О, привіт, — відповіла вона. — Це ви... Я думала...

— Де ви зараз?

— Вдома, але Юсефа немає. Ви ж, мабуть, з ним хотіли поговорити?

— Ні, я хотів попередити, що прийду до вас. Не виходьте з дому, Юдіт! Замкніть двері на ключ і зачиніть вікна! Нікого не впускайте, доки я не приїду!

— Ви мене лякаєте! У чому річ?

— Потім поясню. Просто зробіть, як я кажу. А де Юсеф?

— Поїхав на кілька днів, на презентацію книжки, у Ломі, здається. Увечері повернеться.

— Гаразд! Мені треба спершу додому, узяти авто, а тоді приїду якнайшвидше...

Розділ 66

Це було значно важче, ніж він сподівався.

Важче в усіх сенсах.

По-перше, важко фізично. Він навіть уявити собі не міг, скільки це коштуватиме зусиль. Можливо, через тертя грубої мотузки до шерехатої деревної кори. У кожному разі, довелося напружити всі м’язи й навалитися усією своєю вагою, щоб підняти вгору тіло, яке звивалося на всі боки. На щастя, його не треба було високо підтягати, вистачило й кількох сантиметрів над землею.

Фізична напруга — то не найгірше. Він навіть їй радів, бо міг відігнати зайві думки й відволіктися. Відволіктися від вигляду тіла, яке судомно боролося за ковток повітря, за хоч би ще одну секунду життя.

Ноги не тримали, довелося сісти. Земля була вогка, він відчув, як промокли ззаду штани, але не підвівся; надто ослаб, стало млосно. Під подмухом вітру тихо шаруділо листя дерев, на землі в лісі мерехтіли візерунки сонця й тіні, і від того здавалося, наче світ втратив опору й стабільність.

Те, що він вчинив, не принесло йому ніякої радості. Ні в процесі, ні згодом. Навпаки, хотілось, щоб у цьому ніколи не виникло потреби. Бо йшлося не про помсту. Він знав, що сторонні саме так потрактують його вчинок, але це помилка.

Його завданням було дати зрозуміти, що будь-яка дія загрожує наслідками.

Бо інакше люди нічого не навчаться, думав він. Як вони зможуть навчитися, якщо я їм не покажу?

Щодня, щогодини, щосекунди вмирає якась жива істота. Мураха гине під ногою, пташки падають мертвими додолу, на світ приходять мертвонароджені діти, солдатів розриває на шматки, тремтячі старці спускають останній дух.

Усе живе повинне померти, і щоразу, як це стається, світ котиться собі далі, ніби нічого й не трапилося.

І все ж по-інакшому.

Хто помер, відійшов назавжди в небуття. Хто вбив, живе собі далі.

Мертве тіло ледь погойдувалося, поскрипувала гілляка. Колись раніше він чув оце поскрипування. Воно лунало йому в вухах ось уже десять років.

Розділ 67

Дорога забрала більше часу, ніж я розраховував. Шосе в північному керунку з міста виявилося несподівано перевантаженим. Минуло дві години, перш ніж я звернув у садок біля дому й припаркувався за автомобілем Юдіт.

Я всю дорогу їхав з увімкненим кондиціонером. А коли вийшов з авта, спека вдарила в обличчя. Не менше двадцяти двох градусів.

Попри гаряч, усі вікна в будинку були зачинені. Отже, вона послухалася і зробила, як я велів. Я подзвонив,