Читати книгу - "Той, хто вбиває"

одночасно помацав клямку, чи замкнені двері. Почекав пів хвилини й подзвонив ще раз. Ніхто не відчиняв, і мене це стривожило.

Кухонні двері не були зачинені, і я ще більше стривожився.

Я увійшов, гукнув її — жодної відповіді, зайшов на кухню, знову окликнув. У кухні на брудному столі стояли два горнятка з-під кави, одне — наполовину недопите, друге — порожнє, лише коричневий слід залишився на дні. Смерділо старим недокурками і перепаленим жиром.

У вітальні стояли в своїх штативах дві гітари, третя лежала долілиць на канапі. Один примірник Юсефової книжки стояв сторч на журнальному столику. Книжка й кілька порожніх бляшанок з-під пива свідчили, що, мабуть, Юсеф повернувся додому. Я зупинився посеред кімнати. Тиша у великому, порожньому будинку мене непокоїла.

Якусь мить я вагався, чи не викликати поліцію, але що я їм скажу? Що не відважуюся піднятись на другий поверх? Натомість я зателефонував Юдіт. Відразу ввімкнувся автовідповідач.

Я насилу опанував себе. Під ногами скрипіли сходинки, коли я піднімався нагору. На мить перед очима майнув спогад, коли я побував тут уперше й не міг відвести очей від округлого задка Юдіт Мардал, доки вона йшла вгору східцями.

Я дуже сподівався, що вона не в спальні.

Нагорі її не було.

Там зовсім нікого не було. Лише брудний одяг на підлозі, дві зубні щітки в ванні, білі засохлі цяпки зубної пасти в умивальнику — дрібні й не дуже ознаки проживання людей. Я не помітив нічого, що вказувало б на щось недобре. Якусь мить я вже готовий був списати свою тривогу на нервову перенапругу й бурхливу уяву. Завважив, що плечі мов судомою звело, дихання уривчасто вихоплювалося з легень; спробував заспокоїтися, переконати себе, що зникненню Юдіт знайдеться природне пояснення. Надворі ж чудовий день, може, сидить десь над морем.

А може, просто не потрактувала серйозно мою засторогу. Я вже жалкував, чому прямо не сказав про небезпеку, яка їй могла загрожувати.

Я швидко крокував стрімкою стежкою. Під зеленим лісовим шатром висіла задуха, повітря немов застигло. Надвечірнє сонце розсівало скісне проміння поміж стовбурами. Сонячні смуги змінювалися чорними смугами тіней.

Я вийшов з лісу й мимоволі зажмурився від яскравих блищиків на морській поверхні. Я шукав у скелястих западинах, зазирнув до повіток. Дві повітки стояли порожні, у третій лежав старий човен на весла. Я кілька разів окликнув Юдіт, але мені відповіло лише відлуння.

Потім знову вернувся у ліс. Хрипкий крик змусив мене здригнутися. Я зупинився, мов укопаний, пильно вдивляючись між стовбурами, доки врешті зрозумів, що кричали ворони.

Саме тієї миті з лісу війнув легенький вітерець, від його м’якого доторку майже нечутно зашелестіло листя, ніби шепіт покотився. Від наступного, сильнішого, пориву вітру загойдалися крони дерев. Вечірній бриз, подумав я.

Знову закаркали ворони.

Я щосили вдивлявся у гущавину, але спершу нічого не побачив. Новий шквал пронісся лісом, сонячні промені, пронизуючи густу зелень, затремтіли й завібрували перед очима.

Щось майнуло віддалік. Щось темне, схоже на тінь, яка гойдалася повільніше, ніж розбурхане гілля дерев.

Долаючи внутрішний спротив, я рушив углиб лісу.

Коли підійшов ближче, три чорні птахи неохоче злетіли з повішеного тіла.

У порожніх, чорних очницях запеклася кров, крізь яку виднілася кривава плоть. Довгий, синьо-чорний язик звисав з ошкіреної пащі. Навколо вилися й повзали мухи, колись шовковисте хутро потьмяніло й сковталося. Задні лапи висіли за кілька сантиметрів над землею. Хвіст, який завжди радісно метлявся від найменших виявів уваги, безвольно обвис і чомусь навів мене на думку про полеглий стяг після програної битви.

Я довго стояв, немов паралізований, на краю галявини, мене переповнював розпач від безсенсовності цього вчинку. Можливо, я мав би відчувати полегшення, побачивши на гілляці собаку, а не людину, але тієї миті біль відчувався не менший.

У кронах дерев нетерпеливо закаркали ворони, я стрепенувся і повернув на стежку, поволі почвалав до будинку, намагаючись позбирати докупи думки.

Тільки-но з’явився сигнал у мобільному, я набрав Ліве. Вона ж або вимкнула телефон, або розмовляла з кимось. Довелося телефонувати на гарячу лінію поліції.

— Покличте, будь ласка, старшого інспектора Маркюссена!

— Хвилинку, зараз з’єднаю.

На іншому кінці лунали безкінечні гудки, але ніхто не взяв слухавки. За хвилину, яка видалася вічністю, знову озвався черговий на гарячій лінії.

— Поліція.

— Я намагаюся розшукати Ґюннара Маркюссена.

— Ага, так. Він десь у будинку... Принаймні мені не відомо, чи виїжджав він з Управління. Спробуйте ще раз за якийсь час.

Я знав, що дарма просити номер його мобільного, ніхто його не дасть телефоном.

— Справа дуже термінова. Розшукайте його, будь ласка, і перекажіть негайно зателефонувати адвокатові Бренне.

— Як-як ваше ім’я?

— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив я. — Це надзвичайно терміново. Скажіть, що я чекаю на місці злочину.

Я стояв на задньому подвір’ї, за будинком. Вітер ще мить тому налітав потужними шквалами, а тепер змінився рівним бризом із запахом моря і солі. Нудота, яка грудкою підпирала діафрагму, відколи я знайшов собаку, раптом підкотилася до горла; я нахилився і виблював. Неймовірно захотілося пити. Я пішов у будинок, знайшов у кухонній шафці чисту склянку й випив аж три склянки води.

Моллі мертва.

Юдіт зникла.

І не давався чути Ґюннар Маркюссен.

Я почав нервувати, розумів, що час працює проти Юдіт. З кожною хвилиною їй залишалося дедалі менше шансів вижити. Я невпинно ходив туди й сюди вітальнею. Знову мій погляд упав на поставлену сторч книжку на журнальному столику. Я взяв її до рук, вона розгорнулася на сторінці, яку я добре запам’ятав, бездумно прогорнув сторінки, притримуючи великим пальцем. Помітив, що книжка з автографом, і подумав краєм свідомості, що це дивно. Навіщо Юсефові примірник з його ж підписом? Якщо автограф, звісно, не призначався Юдіт.

Ні, не Юдіт.

«Раґнгільд, з найкращими побажаннями, Юсеф Мардал» — недбало нашкрябано кульковою ручкою, а сам підпис значно виразніший і розмашистіший.

Я застиг, дивлячись в одну точку, пам’ять поволі повертала мені картину кількамісячної давнини, спершу розмито, затуманено, а потім дедалі чіткіше і ясніше.

Презентація книжки в кав’ярні на Ліллє Овреґате. Там я вперше побачив Юсефа Мардала, там почалися наші з Геллє стосунки.

Пригадую, я не зводив з неї очей, як раптом хтось гупнув у мій стілець. Я обернувся, сердитий на чоловіка, який прокладав собі дорогу між столиками, але той навіть не звернув на мене уваги, зосереджений лише на Юсефові.

Ми ніколи нічого не забуваємо — десь я таке прочитав. Усе навколо, щонайменша