Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

32 глава

Ясмін

Голова розколюється на тисячу уламків, кожен рух змушує біль пульсувати сильніше. Здавалося, мої думки дрейфували, чіпляючись за рештки свідомості, як корабель, що тоне серед шторму. Я розплющила очі, але світ переді мною лишався розмитим. Прохолодний дотик води обіймав моє тіло, пробираючись крізь одяг і залишаючи на шкірі тремтіння.

Я вдихнула. Мокро. Я знаходилася у ванній, і моє тіло повністю занурене у воду, окрім голови.

— Що за… — шепіт вирвався з моїх пересохлих губ.

Мої руки були міцно притиснуті до металевої трубки позаду. Я спробувала ще раз вирватися, але скотч, який здавлював зап’ястя, залишався невблаганним. Його жорсткі краї різали шкіру. Жах хвилею накотився на мене, змушуючи груди стискатися, а дихання перетворюватися на судомні ковтки повітря.

— Прокинулась, — його голос був зовсім поруч.

— Денис, що ти робиш?

— Дивно, Ясмін. Ти ж така розумна, — він присів на край ванни, його рука майже торкалася моєї. — Не можеш здогадатися?

Мій розум гарячково працював, намагаючись знайти пояснення. Денис. Мій незграбний стажист — Денис. Ні, це вже не він. Переді мною був хтось зовсім інший — той, хто міг вдарити Оксану, хто міг поставити мене в цю ситуацію.

— Чому? — запитала, і мій голос ледь не зірвався на плач. Тримайся, Ясмін. — Це ти лазив у моїй квартирі? І залишав ті дурні погрози.

Він нахмурився, а потім раптом розсміявся. Це був тихий, майже лагідний сміх, який змусив холод пробігти по моїй спині.

— Ясмін, — почав, зітхнувши, — ти думаєш, це були погрози? Ні. Це були попередження. Я не хотів, щоб усе так закінчилося. Хоча… чесно кажучи, я вже втомився грати доброго хлопця.

— Закінчилося? — я смикнулася, намагаючись хоч трохи послабити скотч. — Що ти маєш на увазі?

— Ти була до мене доброю, — його пальці доторкнулися до мого обличчя, прибираючи мокре пасмо волосся з моїх очей. — Але ти не послухалася.

Денис нахилився ближче, його обличчя майже торкалося мого.

— Думаєш, я тільки записки залишав? — його голос став навпошепки, але від цього кожне слово звучало ще гірше. — Ні, люба. Я змінював твої седативні на звичайні вітаміни. Ті, які ти пила останні тижні. Але ти… навіть не помітила.

Моє серце стислося.

— Що? Ти... ти збожеволів! — видихнула.

Запам’ятайте на все життя — ніколи не говоріть божевільному, що він — божевільний.

Його руки міцно схопили мою голову. Одним різким рухом він опустив її під воду. Вода заповнила ніс, горло, і страх змусив мене задихатися, ковтаючи рідину, яка розривала мої легені. Відчайдушно борсаючись, намагалася підняти голову, але Денис міцно тримав мене за волосся, не даючи вирватися. Потім він ривком підняв мене з води, і я кашляючи, жадібно хапала ротом повітря, відчуваючи, як воно різко вривається в легені.

— Не дратуй мене, — його голос був різким, наче різець по каменю.

Я відкашлювалася, вода стікала по моєму обличчю, змішуючись зі сльозами, що текли мимоволі.

— Ти ж навіть не уявляєш, через що пройшов я. Дитбудинок, холод, голод, знущання. У тебе були бабуся, дідусь і братик. А в мене? Нікого, — хлопець нахилився ближче, його обличчя було зовсім поруч із моїм, дихання обпікало губи.

— І ти думаєш, це виправдовує твої вчинки? — задихаючись, прохрипіла я.

— Тобі не треба було зв’язуватися з Феліксом!

— При чому тут він?! — вигукнула, хоча кожне слово давалося важко.

— Його сім’я винна в тому, що померли наші батьки.

Моя голова запаморочилася. Ці слова були настільки абсурдними, що я на секунду втратила здатність мислити.

— Що ти мелеш?

— Ти навіть не знаєш, — продовжив хлопець, його голос став зловісно спокійним. — Їх вирішили прибрати.

— Прибрати? — я ледь змусила себе вимовити це слово. — Що ти маєш на увазі?

— А як поясниш аварію? Ти ніколи не думала, чому слідство так швидко закрили? Чому ніхто не покараний?

Я мовчала. Я наскільки була зациклена на собі та своїх переживаннях?

— Твій та мій батько були інженерами. Вони займалися оцінкою ризиків для великих будівельних проєктів. А твоя мати… вона була аналітиком. Розумна, як і ти. Їхня робота була безцінною — виявляти помилки, прогнозувати катастрофи. 

Його погляд став темним, майже порожнім.

— Вони виявили, що один із проєктів компанії, на яку працювали, був смертельно небезпечним. Це був житловий комплекс, будівництво якого фінансувала група інвесторів. Проєкт було зведено на нестабільному ґрунті, будівлі могли обвалитися за кілька років. Їхня чесність була проблемою, Ясмін. Вони не мовчали. Вони наполягали, що проєкт треба зупинити. Але в таких компаніях правда — це те, чого бояться найбільше. Вони намагалися залучити до справи журналістів, написали рапорти. І тоді компанія вирішила, що простіше прибрати їх, ніж втратити мільйони.

Я почувалася так, наче мене обдали холодною водою вдруге.

— Мій батько вів щоденник, там було все детально описано… Це була її гра. Вона контролювала ту компанію. Софія Миколаївна Левицька, бабуся Фелікса, — Денис вимовив це ім’я з таким презирством, що мене аж пересмикнуло. — І вона вирішила, що наші батьки, — він зробив паузу, — не зупиняться просто так.

— Це брехня. Ні... — я захитала головою, сльози вже змішалися з водою.

— Правда болить, чи не так? — продовжив хлопець. — Твої батьки загинули в аварії, а мого батька скинули з будівлі, зробивши це нещасним випадком. А ти… ти — живеш у своєму ідеальному світі, випікаєш свої булочки й думаєш, що все у твоєму житті добре, ніби нічого не сталося! Завжди була такою... такою життєрадісною, усміхненою.

Його голос зривається, і я бачу в ньому щось нове — біль, глибокий і сирий, який він приховував за маскою злості. Мій розум не міг впоратися з потоком інформації. Це здавалося настільки нереальним, що я навіть на кілька секунд забула про скотч на руках, холодну воду й біль.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍