Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Дурне дівчисько! — промовив він, ворухнувши кинджалом. Лезо зачепило шкіру на підборідді Натаніеля; побігла кров. — Вставай!

Натаніель мовчки встав. Стоголосе відлуння в залі повторило той самий наказ. Усі полонені з гомоном підхопилися: скручені, з зав’язаними очима, безпорадні. Біси копали й щипали їх, примушуючи ворушитися швидше. Кілька полонених знепритомніли; до таких підбігали один або кілька демонів — і підхоплювали їх собі на плечі. Вгорі, в ложах, де джини клопоталися коло могутніших чарівників, не було жодної нагоди врятуватись: усіх обплутали щільними чорними тенетами й скрутили, мов ковбасу.

Натаніель нарешті заговорив:

— Ви знищили нас усіх!

Обличчя Квентіна Мейкпіса розцвіло широченною усмішкою:

— Навпаки, Джоне! Зараз ми стоїмо на початку нової ери! Проте виставу скінчено, й мені доведеться перейти до буденних справ. У мене є людина, яка подбає про те, щоб ви без мене поводились тут як слід.

Він кивнув у бік портьєри. До ложі увійшов високий чоловік у чорному плащі; він, як і завжди, ніби заповнив собою увесь простір.

— Як я розумію, ви давні знайомі, — мовив пан Мейкпіс, ховаючи кинджал під фрак. — Вам, безперечно, буде про що поговорити. Я не хочу принижувати вас дрібними погрозами, Джоне, але дозволю собі дати вам одну пораду. — Він озирнувся, вже ступаючи на сходи. — Не намагайтесь померти так, як ця бідолашна юна Кіті: я мушу ще так багато показати вам!

Мейкпіс пішов. Натаніель стояв, оглядаючи тіло на підлозі. Внизу, серед моторошної тиші, порушуваної тільки шаркотінням ніг і балаканиною демонів, з зали хутко виводили й виносили увесь британський уряд.

Частина четверта

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Бартімеус

Часи в Єгипті були небезпечні. З півдня, з-за порогів, прокрадалися дикуни й піддавали мечу прикордонні міста. Племена бедуїнів сіяли паніку серед торговельних караванів, що прямували вздовж меж пустелі. На морі за кораблями полювали пірати-бербери. Царські радники наполягали на тому, щоб закликати на допомогу іноземців, проте цар був старий, гордовитий і обережний — і через те не погоджувався.

В запізнілій спробі власкавити ворогів при дворі Птолемей запропонував до їхніх послуг свої таланти. Тобто — мене, як він радий був мені повідомити.

— Ти вже пробач мені таке приниження, — говорив він, сидячи зі мною на даху вночі, напередодні мого відбуття. — За всієї моєї пошани до Афи й Пенренутета, наймогутніший з моїх слуг — усе-таки ти, мій любий Рехіте. Я певен, що ти спроможний творити дива на славу нашого народу. Виконуй накази воєначальників, а коли треба — чини на свій розсуд. Пробач мені всі ті негаразди, які тобі доведеться пережити, та врешті-решт вони підуть на користь і тобі. Якщо нам пощастить, твої зусилля змусять моїх родичів облишити мене — і дозволять мені спокійно завершити дослідження.

Я перебував тоді в подобі пустельного лева, і мій рев пролунав досить гучно й люто:

— Ти не знаєш, які ниці людські серця. Твій двоюрідний брат не вгамується, аж поки ти не будеш мертвий. Шпигуни стежать за кожним твоїм порухом; лише цього ранку я спіймав у твоїй ванній двох жрецьких бісів. Довелося побалакати з ними. В певному сенсі можна сказати, що тепер вони служать тобі.

Хлопчина кивнув:

— Приємно це чути.

Лев сито відригнув:

— Еге ж, вони щедро поділилися своєю сутністю, щоб зміцнити мою… Ну-ну, не кривися. В нашому світі ми все одно єдині — я ж розповідав тобі.

Як і завжди, першої-ліпшої згадки про Інший Світ виявилося досить: очі мого господаря спалахнули, обличчя зробилося замріяним і замисленим.

— Рехіте, друже, — сказав він, — ти справді багато розповідав мені, але я хочу дізнатися ще більше. Я вірю, що ще кілька тижнів — і роботу буде скінчено. Афа знався колись із чужоземними шаманами — тепер він навчає мене їхніх способів покидати власне тіло. Коли ти повернешся… Гаразд, тоді й побачимо.

Хвіст лева раз у раз стукав по каменях даху.

— Зосередься краще на небезпеці цього світу. Твій двоюрідний брат…

— Не бійся. Пенренутет мене охоронятиме, поки тебе не буде. А тепер — дивися, на маяку вже запалюють вогонь. Флот відходить. Тобі пора.

* * *

* * *

Далі для мене настав час великих трудів, і з господарем я довго не бачився. Я відбув з єгипетським флотом, спорядженим проти піратів, і брав участь у вирішальній битві біля Берберського узбережжя[78]. Потім вирушив з військами до Фіванської пустелі, де ми влаштували засідку на бедуїнів — і взяли чимало полонених. Дорогою додому нам довелося витримати сутичку з загоном джинів з шакалячими головами, яких ми ледве подолали[79].

Без жодного перепочинку я вирушив на південь і приєднався до головної частини царського війська, яке мало помститися горянам з Верхнього Нілу. Ця війна тривала майже два місяці й закінчилася ганебною битвою біля порогів, під час якої я сам-один бився з двома десятками фоліотів — на краю провалля, над шаленим водоспадом. Утрати були великі, проте перемогу ми здобули, і в тих краях запанував мир[80].

Я пережив чимало випробувань, проте сутність моя була міцна, тож я не нарікав. Правду кажучи, дослідження мого господаря — його прагнення встановити рівність між джинами й людьми — щось зачепили в мені, попри всю мою недовіру. Я вже наважився сподіватись, що з цього щось вийде. І все ж таки я побоювався за Птолемея. Він просто не помічав небезпеки, що загрожувала йому звідусіль.

Одного вечора, коли ми перебували в горах, у моєму шатрі з’явився пузир. У його напівпрозорій поверхні я побачив Птолемеєве обличчя, розпливчасте й далеке.

— Вітаю тебе, Рехіте. Я чув про ваші перемоги. Вісті про них уже дійшли до міста.

Я вклонився:

— То й що, твій двоюрідний брат задоволений?

Мій господар, здається, зітхнув:

— На жаль, люди кажуть, що це — мої перемоги. Хоч як я заперечую, вони вигукують моє ім’я з верхівок дахів. Моєму двоюрідному братові це не до вподоби.

— Нічого дивного. Тобі треба… Що це в тебе на підборідді? Садно?

— Дурниця. В мене на вулиці вистрелив лучник. Пенренутет відштовхнув мене вбік, тож усе гаразд.

— Я повертаюсь…

— Зачекай! Мені потрібен ще тиждень, щоб завершити роботу. Повернешся через сім днів. А тим часом вирушай собі, куди хочеш.

Я вирячився на нього:

— Справді?!

— Ну, ти ж увесь час стогнеш про те, як господарі обмежують вашу волю. Тепер ти маєш нагоду побути вільним. Гадаю, ти зумієш іще трохи витерпіти той