Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 34

Тиждень промайнув швидко.

З матір’ю спілкуємося через форум на одному з чатів, присвячених молодим матерям. Як пояснив лікар, що відтепер не просто опікується мамою, а активно до неї залицяється, мов закоханий юнак, такі форуми найменше привертають уваги та мінімізують викриття наших справжніх імен та реальних осіб. Тим більше, що переписки типу «мені потрібно спатки, щоб не турбувати нашого татка», чи «граємо в хованки» не викликають зайвих підозр. От тільки професору прийшлося кілька днів вчити маму користуватися гаджетами. Звісно, у далеких двохтисячних уже були телефони, проте їх функціонал був вельми обмежений. Тепер мама зможе наздолужити згаяне і зануритися у світ інформації, як у глибоке море, тим більше, що їй ніхто не заважатиме, адже вона уже два дні за океаном. Досі не можу повірити, що професор Алехандро зміг у короткий термін зробити нові документи і провернути її зникнення так, що ніхто не здогадується. Як на мене, він не такий простий, як хоче здаватися на перший погляд. Проте надійний, от що головне.

З Емрé бачимося щовечора. Він так само тихо і непомітно, за допомогою телекінезу переміщується до мене в палату. Проте вчора був особливий вечір. Ми перемістилися до його схованки, що розташована в горах Туреччини. Там, під шум водоспаду він влаштував романтичний вечір, що розпалив наші серця новими хвилями кохання. Під сяйвом яскравих зір, наші тіла злилися у природному танці кохання. Відчуття перевершили всі мої очікування, адже вони відрізнялися від тих, що були у Фінікії. Це так само,  як бути реальним учасником подій та спостерігачем. Тож сьогоднішнього вечора я очікувала з особливим трепетом серця, адже з кожним разом наші тіла все пристрасніше і відвертіше реагують одне на одного.

Сьогодні мій останній день перебування в лікарні, що стала для мене золотою кліткою. Цілий день я провела в однотипних рутинних справах – процедурах, масажах, здачах найрізноманітніших аналізів. Моє фізичне тіло стало більш витривалим і сильним, хоч це і не буде прописано у виписці з лікарні. Лікар Алехандро Далларас змушений поставити діагноз посттравматичного стресового розладу, проте тимчасовий, який повинен переглядатися і затверджуватися щороку. Цих нюансів мій любий батько не знає, тож розраховує, що я отримаю пожиттєву групу інвалідності та опіку, а не тимчасові обмеження.

Здавалося, ніщо не може зіпсувати мого настрою, проте я помилилася. До палати зайшов стурбований Константин:

—Ананія, ти божевільна? Невже це правда? – ось так з порогу заявив «наречений», немов йому хтось наступив на хвоста.

Він був у справжньому нокдауні. На його обличчі читалися одразу всі емоції, починаючи від розпачу і завершуючи глибоким розчаруванням. З’явилася думка підіграти йому, закотивши очі чи скрививши фізіономію у недолугому виразі, проте я себе спинила. У такому стані він би точно відмінив весілля, а я розраховую на батькове викриття, тож змусила себе стримати і спокійно йому пояснити ситуацію:

—І тобі привіт, «коханий» - все ж не змогла собі відмовити у маленькому сарказмі. Не бути ж завжди слухняною та порядною. — Я думала, що ти провернув цю аферу і заодно з моїм батьком, - загадково відповіла.

—Що ти маєш на увазі? Поясни. Хоча, стривай…, ти ж … , - він замнувся, не розуміючи як зі мною говорити і взагалі поводитися.

Схоже, його дійсно батько не ввів у курс свого задуму. А можливо, це така собі своєрідна помста старшому з роду Пехленевідіс за шантаж моєю мамою. Гаразд, подумаю згодом, а поки потрібно заспокоїти свого нареченого, поки він сам не впав у депресію через моральну травму.

Проте в цей час до палати зайшов лікар-психіатр.

—Добрий день. Бачу, Ананіє, у тебе гості, - він чемно повернувся до Константина і потис йому руку.

—Вітаю, - Константин потис руку лікарю і дивно на нього поглянув, наче уже десь бачив.

—Я не завадив вашій розмові? – дивлячись на мене, спитав професор.

—Ви вчасно, пане Алехандро Далларас. Я саме намагаюся пояснити своєму нареченому, що не скажена і його не заражу своєю страшною недугою, - в цей час очі Константина все більше округлилися, а обличчя видовжилося в гримасу страху і болю.

Лікар  почергово дивився на нас обох і відверто потішався з такої ситуації.

—Пане … Пехленевідіс. Я правильно зрозумів?

—О так, вибачте. Не зорієнтувався. Мене звуть Константин Пехленевідіс, я … е… наречений, - з приреченістю і гіркотою вимовив останнє слово, — Ананії Варбург. Лікарю, скажіть будь ласка, що з нею? Вона одужає?

—Думаю, наша медицина в змозі покращити стан пацієнтки уже на протязі кількох місяців. Але вам потрібно бути більш стриманим у спілкуванні з нареченою. Їй потрібні лише позитивні емоції і максимальне схвалення її маленьких самостійних кроків у прийнятті рішень. І пам’ятайте, результат її одужання лягає на ваші плечі. Після вашого одруження ви будете її офіційним опікуном.

Слова лікаря не принесли очікуваного ефекту, здається Константин засмутився ще більше, проте лікаря це аж ніяк не хвилювало.

—А якщо я не справлюся? Я до такого був геть не готовий, - чесно зізнався Константин.

Лікар знову поглянув на мене, тепер уже дещо стривожений.

—Пане Константине, пройдімо зі мною в мій кабінет, - він вивів хлопця, а я ледь стримала себе, щоб не розсміятися у їх присутності.

І хоч ситуація мала комічний характер, проте чути про себе, що ти не сповна розуму було дійсно не приємно. Дійсно, потрібно якомога більше привести аргументів щодо батька, адже хто буде вірити «навіженій». Варто сказати, що батькові хитромудрі і наперед сплановані лещата все сильніше обплутували скутували нас з мамою. Якщо лікар наважиться стати на наш з мамою бік, то чи зможе він протистояти таким мільйонерам, у чиїх руках зосереджені не тільки великі ресурси, а й влада.

До весілля з Константином залишалося менше місяця. Час тягнувся, як мед, стікаючи крізь пальці, і кожен день наближав мене до неминучого.

Мешах Варбург поводився як завжди стримано, але у розмовах зі мною вперто уникав зорового контакту. В його погляді читалася тривога, яку він старанно намагався приховати. А ще я помітила, що він постійно на зв’язку зі своєю службою охорони – очевидно, шукає маму та намагається з’ясувати, хто стоїть за її зникненням. В одній із його телефонних розмов, що долітали з прочиненого кабінету, вдалося почути уривок діалогу про те, що він змушений шукати тихо, не привертаючи зайвої уваги, адже за цим може стояти сам Андронік Пехленевідіс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍