Читати книгу - "Тарас Бульба"

зимою, і де, надягнувши ковпака та ставши проти огнища, немовби справжній кухмістер, підсмажував він грішників із такою насолодою, як ото зазвичай господиня смажить об Різдві ковбасу.

Відьма й сама почула холод, дарма що тепло було одягнена; і тому, піднявши руки вгору, одставила ногу та, прибравши такої постави, як людина, що мчить на ковзанах, жодним суглобом не зворухнувшись, спустилась по воздусях, як по льодяній пологій горі, і прямісінько в комин.

Чорт таким самим чином подався слідом за нею. Але оскільки ця тварина прудкіша за всякого джигуна в панчохах, то й не дивно, що він наїхав при самім вході в димар на шию своїй коханці, та й опинилися обоє в просторій печі, поміж горшками.

Мандрівниця відхилила потихеньку заслонку, щоб глянути, чи не наскликав син її Вакула до хати гостей, та, побачивши, що нікого не було, за винятком тільки мішків, що лежали серед хати, вилізла з печі, зняла теплого кожуха, причепурилась, і ніхто б не здогадався, що вона хвилину тому їздила на мітлі.

Мати коваля Вакули мала не більше літ сорока. Вона була ні гарна, ні погана із себе. Важко й бути гарною в такі літа. Одначе ж вона так уміла причаровувати до себе найстатечніших козаків (а їм, не завадить, між іншим, до слова зауважити, байдуже до красоти), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звичайно, як дячихи не було вдома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз. І, до честі казати, вона вміла таки вправно обходитися з ними. Жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник. Чи йде богобоязливий дядько, чи дворянин, як називають себе козаки, одягнений у кобеняк з відлогою, в неділю до церкви або ж, як бу-ва негода, до шинку, — як же не зайти до Солохи, не поїсти масних зі сметаною вареників, та не побалакати в теплій хаті з балакучою та запопадливою господинею? Отож дворянин нарошне для того загинав доброго гаку, перш ніж досягав шинку, і називав це — заходити по дорозі. А піде, бува, Солоха у свято до церкви, надівши яскраву плахту з китайчатою запаскою, а поверх неї синю юбку з понашиваними ззаду золотими вусиками, та й стане просто біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався і примружував мимохіть у той бік очі; голова гладив вуса, закладав за вухо оселедця й говорив до сусіда поруч: «Ех, добряча молодиця ж! Чорт-молодиця!»

Солоха вклонялася кожному, і кожен думав, що вона кланяється йому одному. Проте, хто охоч у чужі діла встрявати, одразу ж і спостеріг би, що Солоха найпривітніша була до козака Чуба. Чуб удовець був, вісім скирт хліба завсіди стояли перед його хатою. Дві пари дужих волів усяк раз висовували свої голови з плетеного лісою хліва й ревли на вулицю, коли бачили куму — корову чи дядька — товстого бика. Бородатий цап дерся аж на покрівлю та деренчав звідти різким голосом, мов городничий, дражнячи індичок, що походжали по подвір’ї, та обертався задом, як помічав своїх ворогів, хлопчиків, що знущалися з його бороди. По скринях у Чуба лежало багато полотна, жупанів та стародавніх кунтушів з золотими галунами: покійна дружина його була чепуруха. У городі, опріч маку, капусти, соняшників, засівалось щороку дві грядки тютюну. Усе це Солоха не від того була, щоб приєднати до свого хазяйства, наперед міркуючи, який вона дасть йому лад, коли воно перейде до її рук, і подвоювала прихильність до старого Чуба. А щоб якимсь-то чином син її Вакула не підсипався до дочки його та не встиг прибрати всього собі, а тоді вже й, певна річ, не підпустив би її ні до чого мішатися, вдалася вона до відомого засобу усіх сорокарічних кумась: розсварювати якомога частіше Чуба з ковалем. Може, якраз ці її хитрощі та мудрування й призвели до того, що аж де-не-де почали подейкувати старі баби, особливо як випивали десь на веселій беседі зайву чарку, що Солоха достеменно відьма; що парубок Кізяколупенко бачив у неї ззаду хвіст, величиною не більший за звичайне веретено; що вона ще у позаминулий четвер чорною кішкою перебігла дорогу; що до попаді якось прибігла свиня, закукурікала півнем, нап’яла на голову шапку отця Кіндрата і побігла назад.

Сталося так, що саме тоді, як баби про це розводилися, прийшов такий собі чередник Тиміш Коростявий. Він не пропустив нагоди оповісти, як літом, перед самою Петрівкою, коли він ліг у хліву спати, підмостивши під голови соломи, бачив на власні очі, що відьма, простоволоса, в одній сорочці, почала доїти корів, а він не міг зворухнутися — таке вона йому наслала; подоївши корів, вона прийшла до нього і помазала йому губи чимсь таким бридким, що він плював після того цілісінький день. Та все це щось сумнівне, бо самий тільки сорочинський засідатель може побачити відьму. Того ж то всі значні козаки тільки рукою махали, коли чули таке. «Брешуть, сучі баби!» — була зазвичай їхня відповідь.

Вилізши з печі та обсмикавшись, Солоха, як добра хазяйка, заходилася прибирати та все до свого місця ставити; але мішків не чіпала: «Це Вакула приніс, нехай же сам і виносить!» Чорт тим часом, коли ще влітав у димар та якось-то ненароком обернувшися уздрів Чуба, об руку з кумом, уже від хати далеченько. Умить вилетів він із печі, перебіг їм дорогу й почав розкидати з усіх боків кучугури примерзлого снігу. Знялася метелиця. У повітрі забіліло. Сніг крутився туди й сюди мереживом і загрожував позаліплювати очі, рота й вуха перехожим. А чорт подався знову до димаря, твердо впевнений, що Чуб повернеться разом з кумом назад, заскочить коваля та й так уже почастує, що той довгенько буде не в змозі взяти пензля в руки та малювати образливі карикатури.

Справді, тільки-но здійнялася хурделиця, а вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже почав каятись і, насуваючи дужче на голову відлогу, заходився частувати лайкою себе, чорта й кума. Втім, ця досада була вдавана. Чуб дуже радий був з того, що здійнялася заметіль. До дяка було ще у вісім раз далі, ніж вони пройшли. Мандрівники повернули назад. Вітер віяв у потилицю; але крізь хуртовину нічого не було видно.

— Стривай-но, куме! Ми, здається, не туди йдемо, -сказав, трохи одійшовши, Чуб. — Я не бачу ні одної хати. Оце так метелиця! Зверни-но ти, куме, трохи вбік, чи не знайдеш