Читати книгу - "Книга вигаданих істот"

— і ми маємо порівняння; статуя сприймає аналогії та відмінності — і ми маємо судження; порівняння та судження виникають знову — і ми маємо роздуми; приємний спогад виявляється яскравішим, ніж неприємне враження, — і ми маємо уяву. Коли вже виникли зародки розуму, згодом неодмінно з’являться і зародки волі: любов та ненависть (потяг та відраза), надія та страх. Усвідомлення того, що було відчуто багато станів, дасть статуї абстрактне поняття кількості; усвідомлення себе запахом гвоздики, а перед тим запахом жасмину дасть поняття «Я».

Згодом автор наділить свою гіпотетичну людину слухом, смаком, зором і нарешті чуттям дотику. Останнє чуття відкриє їй існування простору та усвідомлення того, що вона в цьому просторі вміщена в певне тіло; до цієї стадії звуки, запахи і кольори здавалися їй лише варіаціями чи модифікаціями власної свідомості.

Наведена тут притча має назву «Traité des sensations»[17] і датована 1754 роком; цю інформацію ми запозичили з другого тому «Histoire de la philosophie»[18] Бреє{72}.

Друга істота, викликана до життя питанням про пізнання, — «гіпотетична тварина» Лотце{73}. Вона самотніша за статую, яка нюхає троянди та зрештою стає людиною; вона має на шкірі лише одну чутливу та рухливу точку — на кінці вусика. Така будова позбавляє її можливості одночасних відчуттів. Лотце вважає, що цій майже ізольованій тварині цілком досить здатності вбирати в себе та наставляти чутливий вусик, щоб, не вдаючись до Кантових категорій, відкривати зовнішній світ і відрізняти нерухомий предмет від рухомого. Цей вимисел похвалив Файхінгер{74}; він міститься в датованій 1852 роком «Medizinische Psychologie»[19].

Двійник

Спороджена чи заохочена дзеркалами, водою та близнюками, ідея Двійника є спільною для багатьох народів. Можна припустити, що саме вона надихала на вислови, подібні до «Друг — це другий я» Піфагора чи «Пізнай себе самого» Платона. У Німеччині Двійника назвали Doppelgänger, у Шотландії — Fetch, тому що він приходить (fetch) по людей, яких веде на смерть. Отже, зустріч із самим собою згубна; легенда на цю тему переказана в трагічній баладі Роберта Льюїса Стівенсона «Тікондерога». Згадаймо також дивну картину «Як вони зустрілися із самими собою» Росетті{75}, де двоє закоханих зустрічають самих себе в сутінках лісу. Варто навести й аналогічні приклади з Готорна{76}, Достоєвського та Альфреда де Мюссе{77}.

Натомість для юдеїв поява Двійника аж ніяк не була передвістям скорої кончини. Вона свідчила про досягнення пророцького стану. Так це трактує Гершом Шолем{78}. Талмуд переповідає легенду про людину, яка в пошуках Бога зустріла себе саму.

В оповіданні По «Вільям Вілсон» Двійником є сумління героя. Убивши свого двійника, герой гине. У поезії Єйтса{79} Двійник — наш зворотний бік, наша протилежність, той, хто доповнює нас, ким ми не є і не будемо.

Плутарх пише, що греки називали «іншим я» представника царя.

Демони в юдаїзмі

Згідно з юдейськими забобонами, між світами плотським і духовним існує світ, населений ангелами й демонами. Кількість його жителів перевищує можливості арифметики. Формуванню цього фантастичного світу протягом століть сприяли Єгипет, Вавилон і Персія. Ймовірно, через вплив християнства (стверджує Трахтенберг{80}) демонологія, або вчення про демонів, набула меншого значення, ніж ангелологія, тобто вчення про ангелів.

Згадаймо однак Кетеба Мерірі{81}, відомого також як Володар Полудня та Спекотного Літа. Кілька дітлахів, ідучи до школи, перестріли його; всі вони, окрім двох, померли. У XIII столітті гебрайська демонологія поповнилася латинськими, французькими та німецькими зайдами, які зрештою змішалися з тими створіннями, що згадуються в Талмуді.

Демони Сведенборга

Демони Еммануїла Сведенборга (1688–1772) не становлять окремого виду; вони походять від роду людського. Вони не відають щастя в цьому краю боліт, пустель, диких нетрів, селищ, випалених огнем, будинків розпусти і темних лігвищ, але в Раю вони були б іще нещаснішими. Іноді згори до них пробивається промінь сонця; Демони відчувають його як опік і сморід. Вони вважають себе вродливими, проте чимало з них мають звірині писки чи шматки м’яса замість облич, або й узагалі безликі. Вони ненавидять одні одних і воюють одні з одними, а гуртуються лише задля того, щоб знищити когось зі своїх. Бог забороняє людям і ангелам креслити мапу Пекла, але відомо, що її обриси є обрисами Демона. Найогидніші та найжорстокіші терени Пекла — ті, що на заході.

Джини

За ісламською легендою, Аллах створив ангелів зі світла, Джинів з вогню, а людей з пороху. Дехто стверджує, що Джини були створені з темного бездимного вогню. Вони з’явилися на світ за два тисячоліття до Адама, але їхнє плем’я не доживе до дня Страшного суду.

За словами аль-Казвіні{82}, це «великі повітряні істоти з прозорими тілами, здатні набувати різних форм». Спершу вони постають як хмари або високі примарні стовпи; згодом вони самохіть можуть набувати обрисів людини, шакала, вовка, лева, скорпіона або змії. Одні з них віряни, інші єретики чи атеїсти. Перш ніж розчавити якогось плазуна, треба попросити, щоби він в ім’я Пророка забрався геть; якщо він не підкорився, його можна вбити. Джини здатні проходити крізь товсті мури, чи літати в повітрі, чи зненацька ставати невидимими. Вони часто сягають нижнього неба, де підслуховують розмови ангелів про майбутні події; завдяки цьому вони можуть допомагати чарівникам та ясновидцям. Деякі вчені приписують їм спорудження пірамід або зведення храму в Єрусалимі — за наказом Соломона, Давидового сина, який знав Усемогутнє Ім’я Бога.

Вони жбурляють у людей каміння з пласких покрівель і балконів; а ще мають звичку викрадати красунь. Щоб уникнути їхніх вихваток, слід вимовити ім’я Аллаха, Всеблагого та Найласкавішого. Селяться Джини зазвичай серед руїн, у порожніх будинках, криницях, річках і пустелях. Єгиптяни вважають, що вони спричиняють піщані бурі. І що падучі зірки — це стріли, випущені Аллахом у каверзних Джинів.

Ібліс{83} — їхній батько і ватаг.

Дракон

Дракон має здатність набувати різних, найнеймовірніших форм. Зазвичай його уявляють з головою коня, хвостом змії, великими крилами обабіч та чотирма лапами, на кожній з яких по чотири пазурі. А ще кажуть про дев’ять його подоб: роги Дракона схожі на оленячі, голова — на верблюжу, очі — на диявольські, шия — на