Читати книгу - "Кінь Перуна"

Тож парубок зірвався на ноги і бігцем подався до лісу по хмиз. Поміж дерев вологи було не так багато, і невдовзі сухі гілляки весело палахкотіли в багатті, а Захар з насолодою простягав до полум’я закоцюблі руки. Заздрісно позираючи на Морену, що солодко посапувала, вкутана з головою в свою хитру одежу. Яка, схоже, ще й не промокала.

Про те, щоб спробувати тихцем утекти, не було й мови. Адже од богині однаково не сховаєшся. Та й як виглядав би він, коли б утік після цієї ночі? І хоч Захар чудово розумів, що для Морени був лиш миттєвою примхою, вроджена шляхетність не дозволяла парубкові повестися, як він вважав, по-свинськи.

Захар зігрівся. Думки сновигали в голові якоюсь безладною гурмою і, аби зайняти себе бодай чим, він вийняв із-за пазухи  чарівні пір’їни. Якийсь час вагався, але цікавість таки взяла гору. І парубок, міцно затиснувши їх у кулаки, заходився одчайдушно махати руками.

Спершу радісно відчув уже звичну легкість у тілі, силу в крилах, гостроту зору. А потім його оповив непроглядний морок! Парубок покрутив головою, покліпав повіками, аж тут із жахом зрозумів, що його всього, цілком вкутує якась тканина. Він шалено заборсався у тій ніби торбі, пускаючи в хід і гострі кігті, і міцного дзьоба. Матерія не витримала його шаленого натиску і з гучним тріском розійшлася на боки, утворивши досить широку діру. Захар миттєво вистрибнув крізь неї назовні і, аж трусячись од люті, обернувся, аби уздріти напасника, вчепитись у нього пазурами, бити і бити крильми та дзьобом, доки той не сконає. І остовпів. Перед ним безладною купою лежала його ж одежа. Перетворюючись у птаха, він не здогадався роздягнутись, от і став бранцем власної сорочки.

Огледівши себе з дзьоба до хвоста, Захар упевнився, що бодай зовні орел з нього вдався хоч куди. І останнім дурнем треба бути, аби не спробувати силу таких дужих крил. Хоч і тенькнуло щось у середині й тихесеньким жалібним голосочком заблагало: «Може, не поспішати? Краще, трохи згодом?». Та парубок відмахнувся од того скиглія, хоча для власного заспокоєння таки додав: «Я ж низесенько, понад самою землею…»

Чари лісовика слухняно підняли його в повітря.

Від неповторних вражень серце спершу завмерло в грудях, аж захололо, а тоді кинулося вистрибом наздоганяти згаяний час. Застукотіло, зацокотіло. Голова пішла обертом, і на якусь мить Захар навіть утратив відчуття, де верх, а де низ. Розчепіривши крила, наче людина, котра боїться впасти з вузької кладки, він плавно ковзав униз по схилі гори, лише в кількох метрах над землею. Трапилося б йому зараз на дорозі якесь дерево, то неодмінно засів би помежи гіллям, або й луснувся добряче чолом до стовбура. Таким незграбним та непевним був його перший лет. Але ось переляк минув, і парубок опам’ятався. Обережно ворухнув крильми – раз, другий…

Він летів! Не тямлячи себе від захоплення, Захар набрав повні легні повітря й радісно заклекотів. Він більше не був приречений усе життя човгати ногами по землі! Йому підкорилися небеса.

Парубок все дужче й дужче змахував крильми, з кожним помахом підіймаючись дедалі вище. На якусь мить йому навіть видалося, що сонце стало ближчим і гарячішим. Однак теперішні очі болючіше сприймали блиск сонячного проміння, тож він обернувся хвостом на схід і став виглядати внизу здобич.

Шматок свіжого, ще теплого, від крові, що парує, м’яса був би зараз у самий раз. Хоча, на гірший випадок, він не відмовився б і від тлустенького хом’ячка.

Призивний клекіт Захар почув швидше, ніж побачив симпатичну орлицю. Радісно відповівши їй, беркут кинувся назустріч. Але орлиця легко ухилилася від нього, зграбно перекинулася в повітрі й уже за мить опинилася на спині у Захара, притискаючи його додолу. З кожним помахом крил примушуючи знижуватися. Він був од неї значно сильнішим, масивнішим, та, очевидно, не лише в людей заведено добровільно коритися особам жіночої статі, бо й орел дав слухняно посадити себе на узліссі. І лише там запитливо заклекотів. Мовляв, що за дивацтва?

Та замість відповіді, несподівано отримав такого стусана, що беркиць покотився по траві. Дві пір’їни випали з його крил, і в ту ж мить птах обернувся на Захара.

Парубок був як заспаний, кліпав повіками і не переставав час од часу потирати кулаками очі. А перед ним, взявшись у боки, стояла люта Морена.

– Не смій більше так робити! – вигукнула сердито. – Життя обридло?!

– А що трапилося? – зніяковіло перепитав парубок, що все ще не міг прийти до тями. – Я лиш спробував перевірити дарунок лісовика.

– Дарунок… – Морена вже заспокоїлася, і на її обличчі знову з’явилася безтрепетна маска богині. – Твоє щастя, що ти ще не забувся настільки, аби розтулити долоні…

Парубок спершу запитально дивився на неї, а коли сказане дійшло свідомості, пополотнів і судомливо ковтнув слину. Власне розтерзане тіло так чітко уявилося Захарові, що він аж здригнувся.

– Одвічна людська нерозважливість, – буркнула Морена. – Всі як один мрієте стати рівними богам, а навіть власним розумом не навчитеся послуговуватись.

Захар ніяково похилив голову.

– Я не збирався довго… Лише хотів переконатися, чи зумію. А там і незчувся…

– Морена усміхнулася.

– Чи ж мати не наказувала тобі остерігатися в дорозі усілякої нежиті?

Захар промовчав.

– О люди! Спершу викликають її до життя, потім винищують упень і все ж наївно переконані, що шматок паляниці зможе настільки змилостивити серце одного з них, що він зробить подарунок без жодної потаємної думки…

– А що? – стрепенувся парубок. – Лісовик таки обдурив мене? Але ж ти сама вчора говорила…

– Те, що я казала вчора, можу і сьогодні повторити… Але! Є дві дрібниці, про які я просто не встигла, а лісовик, певно, не захотів тебе попередити. Перше, що пір’їни потрібно не лише затискати, а й ще якось забезпечити. Наприклад, приклеїти їх до долонь живицею. І друге, польоти повинні бути досить короткими і не надто частими. Адже ти вже відчув якісь бажання, що швидше пасували птахові, ніж людині. Так-от, кожне перетворення знищуватиме в тобі частинку людини і залишатиме по собі частинку орла. Тож прийде мить, коли ти, навіть випустивши з рук пір’їни, все одно залишишся птахом!

– Оце так дарунок! – вигукнув вражено Захар. – Цур мене з тими пір’їнами! Більше й не доторкнуся! Нечисть клята! А щоб йому…

– Ну, це ти кажеш знову не думаючи, – зупинила його красномовство Морена. –