Читати книгу - "Кінь Перуна"

Не така вже й велика ціна за вміння літати. Тим більше, що ти сам цього хотів, а лісовик пропонував багатство. Тут він тебе не обманув. Але годі про це. Тепер ти попереджений і більше, маю надію, дурниць не чинитимеш. Так?

Парубок похнюплено кивнув.

– А до речі… – Морена ступнула крок уперед і легко притулилася до парубка усім тілом. – Учора ти мене вечерею пригощав, то чому б мені сьогодні не запросити тебе на сніданок? Тим більше, я пригадую, ти начебто вчитися збирався?

– А так , – погодився Захар.

– Ну, то бери свої пір’їни в руки і гайда за мною. Одежу можеш підхопити в кігті, а хочеш – тут покинь. У замку щось підберемо для тебе.

– Як? – здивувався парубок. – Ти ж щойно казала…

– Я ще багато чого скажу, – кивнула головою богиня, – а твоя справа уважно слухати і хутко робити, як велено. Інакше – ти не мій учень, і ми розстанемося просто тут!

– Згода, згода, – поквапно відказав Захар. – Я слухатимуся кожного наказу. Але ще одне запитання, якщо твоя ласка?

Морена насупила брови, тоді уявила собі, як вони мають обоє виглядати збоку: нагі, майже одного віку, скуйовджені, ще розгарячені, захекані… Ну чим не коханці? І знову захихотіла. Ні, аби тримати цього шибайголову в шорах, їй доведеться набавити собі зо два чи й три десятки літ. Правда, тоді вже не буде того, про що й зараз із приємністю згадує тіло. А вона й так уже досить постилася. Можна сказати, з того часу, як цей світ прихилив свої коліна перед Єдиним. Морена зітхнула.

– Якщо лише одне, то нехай. Запитуй.

– Ти сказала, що люди викликали до життя лісовиків. А може, ти мала на увазі усю нечисть? Як це зрозуміти? І чому так стається, що людині вдається перекидатися на птаха? А ви, боги, безсмертні в будь-якому випа…

– Хвала тобі, невігластво! – вигукнула Морена. – Лише останній неук, що не має жодного уявлення ні про структуру Всесвіту, ні про будову клітини, може запитати подібне, будучи щиро переконаним, що ось зараз я все на пальцях йому поясню. І це мало бути одним маленьким запитанням?  Краще не виводь мене з терпіння.

Але Захар дивився на неї так простодушно і віддано, що розсердитися по-справжньому Морена не змогла. Вона лише похитала головою, мовляв, ой, наберуся я ще з тобою біди, і відказала:

Що ж, значить нам тим більше час забиратися звідси і братися за навчання. Сподіваюся, безмірна цікавість допоможе тобі в цьому.

* * *

Те, що Морена гучно називала замком, ззовні виглядало звичайнісінькою горою, вершина якої була зрізана так, що перед гладкою прямовисною стіною утворилося щось на кшталт не дуже великого майдану. А всемогутня жага життя дозволила, навіть на цій голій скелі, зачепитися розмаїтим травам, кущам і кільком кедрам.

Зі скелі на майданчик, дещо приховані деревами, визирали міцні, потемнілі од віку модринові двері, куті позеленілою міддю, і двійко широких, забраних надійними віконницями вікон.

Сонце вже виразно вказувало на полудень, коли пара величавих беркутів  опустилася на цей природний балкончик.

Морена звичним рухом перекинулася через голову і знову перетворилася на молоду чарівну жінку. І Захар вже вкотре мимохіть замилувався нею. Тіло богині було наче висічене з найдорожчого рожевого карарського мармуру.

Що ж, не покрививши душею, парубок міг сміло вважати, що досі йому неймовірно таланило. Бо пригоди його можна було порівняти лише з  безконечними казками, які так полюбляють розповідати онукам зимовими вечорами дідусі й бабусі. Бо й справді, хіба ж повірили б Захарові вдома, спробуй він розповісти про побачене і пережите?

Парубок так глибоко замислився, що аж стрепенувся, почувши невдоволений окрик Морени:

- Довго ще накажеш чекати, поки ти зволиш людиною стати?

Отямившись, поквапився розтулити долоні. А повернувши собі звичний вигляд, став хутко натягати штани.

- Можеш не поспішати, – озвалася посміхаючись Морена, що й досі залишалася зодягненою лише в покривало, утворене з її власного волосся. – Поки я не плесну в долоні, ми залишатимемося на самоті, наче в пущі.

- Та воно, звісно… – пробурмотів ніяковіючи парубок. – Але мені так зручніше. Звичніше.

- Розумію, – погодилася з таким поясненням богиня. – Тоді і я, як ти.

Вона клацнула пальцями і виявилася зодягненою у вишиту золотими та срібними нитками, найтоншого полотна сорочку, що закінчувалася ледь нижче стегон. Стягнену в поясі ремінцем з гадючої шкіри. Волосся акуратно сплелося в товстелезну косу і прикрасилося віночком з живих троянд. А на високих грудях переливалися всіма барвами три разки намиста зі смарагдів, рубінів, хризолітів, халцедонів та сапфірів. А нижче… Захар ледь стримав сміх. Стрункі ноги Морени повивали безрозмірні, зшиті, певно, з десятка ліктів прозорого мусліну, шаровари. А делікатні ступні утопали в м’яких капцях з задертими догори дзьобами, які ще до того ж прикрашали кришталеві бубонці.

- Що таке? – здивувалася, щось відчувши, Морена, яка з видимим задоволенням оглядала свої шати. – Хіба ваші молодиці не так зодягаються? Ага, – збагнула, дійшовши до капців, – тут й справді щось не те. – Вона пробурмотіла пошепки кілька незрозумілих слів і вдруге клацнула пальцями. В ту ж мить на ногах у неї з’явилися чудесні сап’янові чобітки, зеленого кольору, а замість шароварів, звабні стегна богині оповила розшита мальвами оксамитова плахта.

Помітивши вираз захоплення на обличчі юнака, Морена вдоволено усміхнулася.

- Ну, якщо ми вже причепурилися то ласкаво прошу до моєї оселі,  –  І легко плеснула у долоньки.

Захар й оком не кліпнув, як біля дверей не знати й звідки, наче з-під землі появилися два гноми. Зростом завбільшки з лісовика, лиш значно кремезніші, і бороди мали не зелені, а вогнено-руді. Гречно вклонилися Морені й широко розчинили обидві стулки дверей.

Навколо богині одразу аж зароїлося від повітруль. Чарівні, зодягнені у різнобарвні, напівпрозорі шати, вони зі сміхом і щебетом оточили її, наче люблячі діти ніжну матір. Двійко з них, в одежах золотистого кольору, поштиво підхопили Морену під руки, решта ж у цей час посипала стежку перед нею пелюстками квітів. А з дверей замку вже долинала весела коломийка.

Давно переставши будь-чому дивуватися, Захар впевнено посунув слідом. Повітрулі кружляли і навколо нього, але не торкалися. Чи то не відали ще, пощо він тут, чи одлякувала їх сувора міна на обличчі парубка. Яку він, про всяк