Читати книгу - "Нічний черговий"

не дуже скидалося на грабунок. Засунувши гроші назад у гаманець, я обережно поклав його на місце. Я й не подумав взяти щось із тих грошей. Така вже в мене вдача. Не вкради. І не роби ще багато чого.

У розчиненій валізі, крім сорочок, лежали дві пари старомодних черевиків на гудзиках, смугаста краватка і кілька блакитних піжам. З усього було видно, що цей мешканець шістсот другого номера, хоч би хто він був, сподівався пробути в Нью-Йорку довше, ніж йому пощастило.

Тіло на підлозі гнітило мене, я повинен був щось учинити. Тож, узявши з ліжка ковдру, кинув її на труп, щоб закрити обличчя, передусім очі, що дивилися прямо на мене, і безмовно волаючий рот. Тепер, коли смерть стала просто тілом на підлозі, я відчув себе певніше.

Потім я пішов у коридор по картонний футляр. На ньому не було ні адреси, ні імені, нічого, що могло б указати на власника. Обгортка футляра була розірвана. Я вже збирався покласти його на стіл до інших речей небіжчика, коли помітив, що з дірки стирчить якийсь зелений папірець. Потягнувши його, збагнув, що то була стодоларова асигнація, стара і зіжмакана, зовсім не схожа на сховані в гаманці. Я зазирнув у футляр. Він був набитий грошима. На мить я завмер, потім запхнув банкноту назад і старанно розправив подерту обгортку.

З футляром під пахвою я ступив до дверей, вимкнув світло, вийшов у коридор і повернув ключ у замку шістсот другого номера. Рухи в мене були чіткі, майже автоматичні, ніби я готувався до цього моменту все життя і тепер зробив остаточний вибір.

Я спустився ліфтом у вестибюль, зайшов у маленьку комірчину за моєю кімнатою. Над сейфом там була прилаштована поличка, на якій валялися, старі рахунки, канцелярське приладдя, знайдені в номерах подерті журнали з портретами відставних політиків, голих дівчат, яких тепер уже ніхто не схотів би фотографувати, надзвичайно привабливих жінок, найманих убивць з моноклями, кінозірок та письменників у старанно вибраних позах, одне слово, безладна суміш недавніх, недовговічних і вже забутих сенсацій. Туди я й закинув футляр, почувши, як він вдарився об полицю, ховаючись у купі пошарпаної хроніки чужих успіхів і скандалів.

Потім я повернувся до своєї кімнати і викликав швидку допомогу.

Після цього сів, розгорнув сендвіч, відкрив пляшку пива. За вечерею погортав реєстраційну книгу. Шістсот другий номер, якого звуть, вірніше, звали Джон Ферріс, вселився тільки вчора пополудні. Жив він на Північній Мічіган-авеню в Чікаго, штат Іллінойс.

Я вже допивав своє пиво, коли подзвонили у двері. Біля швидкої допомоги стояли двоє чоловіків. Один із них, одягнений у блакитну уніформу, ніс складені ноші. Другий був у білому халаті з чорним чемоданчиком у руках, але я знав, що то не лікар. Справжні лікарі не працювали у швидкій допомозі Манхеттену, халат надягався на чергового санітара, який міг надати пацієнту першу допомогу і мав досить досвіду, щоб не вбити його тією допомогою. Поки я відчиняв двері, під'їхала патрульна машина, і з неї вийшов поліцейський.

— Що сталося? — запитав він. Це був кремезний чоловік з важкою щелепою і нездоровими синцями під очима.

— Якийсь старий нагорі віддав кінці,— відповів я.

— Я піду з ними, Дейве, — сказав він своєму напарнику.

У машині працювало радіо: поліцейських викликали на нещасні випадки, сімейні бійки, самогубства, в будинки, куди заходять люди підозрілого вигляду.

Я спокійно повів їх через вестибюль. Санітар був дуже молодий і весь час позіхав, ніби не спав кілька тижнів. Ті, що працюють уночі, завжди мають вигляд мучеників за якісь невідомі гріхи. Черевики поліцейського стукали по голій підлозі, мов свинцеві. По дорозі до ліфта всі мовчали. Я не виявляв бажання щось пояснювати. Запах ліків наповнив ліфт. «Носять з собою цілу лікарню», — подумав я. Було б краще, якби патрульна машина з'явилася не так швидко.

Коли ми приїхали на шостий поверх, я відчинив шістсот другий номер і першим зайшов у кімнату. Санітар стягнув з небіжчика ковдру і, нахилившись, приклав до грудей стетоскоп. Поліцейський стояв біля ліжка, роздивляючись перемащені помадою простирадла, валізу на столику, гаманець і защіпку з грошима, що лежала поруч.

— Ким ви працюєте? — запитав він мене.

— Нічним портьє.

— Ваше ім'я? — В його голосі звучало обвинувачення, ніби він був певен, що я видаватиму себе за іншого, хоч би яке ім'я зараз назвав. Цікаво, що б він зробив, якби я відповів: «Мене звуть Озімандіяс, цар царів?» Мабуть, дістав би свого чорного записника і занотував: «Свідок заявив, ніби його звуть Озімандіяс. Ім'я, напевно, вигадане». Це був типовий нічний фараон, приречений тинятися темним містом, повним ворогів і засідок.

— Моє прізвище Граймс, — відповів я.

— Де дама, що була тут з ним?

— А хто її знає? О першій я випустив з готелю жінку. Можливо, це була вона. — Я з подивом відзначив, що зовсім не заїкаюся.

Санітар підвівся, виймаючи з вуха стетоскоп.

— Миттєва смерть,— сказав категорично.

«Миттєва смерть». Я міг би сказати це й не викликаючи швидкої допомоги. Скільки зайвої метушні викликає смерть у великому місті!

— А що з ним? — спитав фараон. — Поранення є?

— Ні... Мабуть, коронарна недостатність.

— І нічого не можна зробити?

— Ні,— відповів санітар. Він ще раз нахилився, відтягнув у мерця повіки і поглянув у каламутні очі. Потім пошукав пульс на горлі. Руки в нього були досвідчені і водночас лагідні.

— Ви добре знаєте свою справу, друже, — сказав я. — Мабуть, маєте багату практику.

— Я навчаюся на другому курсі медичного коледжу,— відповів молодик.— А цим займаюся, щоб заробляти на життя.

Поліцейський підійшов до столика і взяв защіпку з грошима.

— Сорок три долари,— констатував байдуже.— А в гаманці...— Його брови поповзли вгору. Він дістав гроші і, рахуючи, перетасував асигнації.— Непогано,— сказав замислено.

— О боже! — вигукнув я мов з несподіванки. Варто було спробувати, але з того, як поліцейський зиркнув на мене, я зрозумів, що обдурити його не пощастило.

— А скільки тут було, коли ви його знайшли? — спитав він. У його погляді не було й натяку на якусь зичливість чи приязнь. Проте можливо, вдень це була б зовсім інша людина.

— Не маю уявлення, — відказав я, не заїкнувшись. Це був мій тріумф.

— Ви хочете сказати, що не заглядали сюди, коли знайшли його?

— Ні, не заглядав.

— Ага. Чому?