Читати книгу - "Сірі бджоли"

— вирвалося у нього з гіркотою. Поквапом поставив на стіл кружку — чай розхлюпав, підбіг до найближчого вікна. Перевірив, чи не тріснуло воно... Ні, вціліло.

Решту вікон оглянув — усі цілі. Задумався: а чи не піти подивитися, де бахнуло і чи не сусідський який будинок розворотило?

— Та ну його на хрін! Головне, що не в мій! — махнув Сергійович за хвилину рукою і за стіл повернувся.

От якби за першим вибухом другий пролунав, тоді інша справа. Тоді б він одразу у погріб, як три роки тому, коли ні з того ні з сього стали на Малу Староградівку і її околиці міни і снаряди сипатися!

До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо дві. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при світлі впав! Якби у темноті, тоді б ясно — промахнулися. Але вдень? П’яні вони, чи що, чи нудно їм у тиші? Та і котрі саме ці «вони»: ті, що у Каруселіно, чи ті, що між їхнім селом і Жданівкою стоять?! Розбавив Сергійович свої гіркі думки медом, і легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усміхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» є, у мобільнику. Інакше, звичайно б, і кружки не було. Тільки мобільник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом із зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його і перевірити, чи є зв’язок, чи з ним те ж, що і з електрикою. А якщо і зв’язок, і електрика повернуться, то інше питання постає: кому дзвонити? Пашці? Так до нього, як треба, дешевше пішки пройти. Та і номера його Сергійович не має. А щоб дружині колишній, Віталіні, подзвонити, треба правильно і наперед слова для розмови дібрати, а краще — записати на папірці, а потім з папірця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцікавитися. А якщо розмова не піде, то і про життя у Вінниці розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу він до своїх тещі та тестя не поїхав, та і взагалі, можна сказати, майже нікуди за сорок дев’ять років життя не їздив. Нікуди, окрім Горлівки, Єнакієвого, Донецька та ще трьох-чотирьох десятків шахтарських містечок, куди його до надання інвалідності у відрядження посилали. Посада у нього була така важлива — інспектор з техніки безпеки. У деяких шахтах він по двадцять разів, а то і більше, бував. Надихався їх безпекою так, що у сорок два пенсіонером-інвалідом став. Силікоз — штука серйозна. А те, що багато його серед всіх, хто під землею працювали і працює, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собі люди та і все!

У двері кулаком вдарили.

Здригнувся Сергійович, і одразу над своїм переляком посміявся: хто тут, окрім Пашки з’явитися може?

Відчинив двері — перед собою бліду, як у мерця, згорьовану Пашкіну фізіономію побачив.

«Невже його дім?» — перелякався.

— У Красюка півхати знесло! — повідомив тремтячим голосом «ворог дитинства».

— Хм, — співчутливо мугикнув Сергійович, запрошуючи гостя всередину.

Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб із медом собі гість відмови не мав.

Сергійович розумів Пашкін переляк. Красюки через хату від нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вікон! Це точно!

— Я, Сєрий, у тебе сьогодні заночую? Добре? — підняв гість очі на хазяїна дому.

— Ночуй! А що там, і по тобі попало?

— Шибки! — видохнув Пашка. — Усі! Мені пощастило — один уламок біля обличчя пролетів і в буфет устряг! Я саме вечеряв, картоплю з салом наминав.

Замовк раптом Пашка й обережно в очі Сергійовичу заглянув. І зрозумів Сергійович причину цієї паузи — проговорився Пашка, що з їжею у нього все гаразд. А зовсім же недавно жалівся, що їсти нема чого! Посміхнувся Сергійович подумки, але не вустами. Було йому зараз все одно шкода свого «ворога дитинства» — холодна хата, надворі градусів дванадцять морозу, якщо добу дім без вікон простоїть, потім три дні зігрівати доведеться!

— Добре, — кивнув Сергійович. — Заночуєш у мене, але ж треба шибки вставити, а то взагалі до мене жити переїдеш!

— А де ж я їх візьму?

— Телепень ти, — незлобиво промовив пасічник. — Думати лінишся! Коли у людини серце відмовляє, його або хоронять, або терміново донора шукають! Що, газет ніколи не читав?

— Ти це до чого? — нотки підозри прозвучали у голосі гостя. — Якого донора?

— Добре, інструмент у мене є, — роздумував тепер вголос Сергійович. — Давай подумаємо, чия хата у нас ціла стоїть, але господарів уже нема?

Пашка зрадів. Зрадів тому, що думки Сергійовича зрозумів.

— Животкіна Клава! Вона ж іще до війни померла! — пригадав він, і тут же ентузіазм у його очах згас. — Тільки у неї стара хата і вікна в неї маленькі. Треба, щоб великі були! Може, Арзамяна будинок підійде?

— А він що, помер? — насторожився Сергійович.

— Ну, не знаю, — зам’явся Пашка. — Поїхав — це точно. Ніби до Ростова! Він же не руський, та і не українець також! Вірменин!

— Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далі! А то повернеться, як я йому в очі дивитимуся?

— Сєрови! — Пашка зрадів. — Точно! Їх же міною вбило! Усіх, разом з дітьми!

— Так, — Сергійович кивнув, спохмурнів, зітхнув тяжко. Згадав, як Сєрови першими з села рвонули, навіть закінчення обстрілу не дочекалися. І на виїзді, за селом вже їх міна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так і лежить там на ґрунтівці за селом.

— Добре, — Сергійович підняв погляд на гостя. — Доп’ємо чай і підемо! Думаю, до вечора впораємося. Склоріз у мене гарний.

8

Вдячність Пашки за засклені вікна й одну ніч, проведену у Сергійовича, мала свої межі. Залишив він у Сергійовича бінокль іще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасічнику не запропонував. Ні шматочка. А за салом Сергійович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тоді Пашка про картоплю з салом, і зараз би Сергійович про сало і думки не мав. Але у холодний військовий час, із церковними свічками без електрики всіляке нагадування колишніх дрібних радощів збурює тугу і бажання.