Читати книгу - "Брат на брата"

мiтинг тим часом. Стали обмiрковувати, як упорядкувати вiче, хто й що там говоритиме… Було вже пiзно, як порозходилися гостi.

Корецький зостався сам у своїй свiтлицi. Лампа привiтно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полицi з книжками… портрети письменникiв на стiнах… велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в крiслi з Христом на руках… бiлий Шевченкiв бюст на столi…

Корецький переступив у другу хату. Там стiл уже був порожнiй, дiти спали й тiльки бiляву та чорняву голiвки видно було з-пiд лiжникiв. Талi не було.

Вiн вийшов у садок i пiшов стежкою. Нiч була свiжа, але не холодна. Далекi зорi мигтiли привiтним промiнням. Корецький пройшов аж до кiнця стежки, туди, пiд великi дерева, де був ослiнчик. Там, на тому ослiнчиковi, вiн побачив темну постать.

— Ти, Талю? — спитав вiн, пiдходячи.

Це була вона, але не вiдказала нiчого. Сiв бiля неї i взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.

— Талю! — злякався вiн. — Що тобi, серце? Ти плачеш?

Таля припала йому на груди i заплакала ще дужче.

— Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?

— Господи, невже ж таки справдi… справдi?.. — шепотiла вона крiзь сльози.

— Що? Пiп справдi? — питався Корецький, не розумiючи.

— Невже ж таки справдi нiчого цього не буде?

— Чого?

— Цього всього… Цих тюрем… засланцiв… неволi… мук… шибениць… кровi… I люди будуть жити вiльно — як люди, не як раби… i як брати… i нiколи воно не вернеться?.. Нiколи?.. Невже ми дожили до цього?

I вона знову вся затремтiла з ридання. А вiн пригорнув її, гладив i цiлував їй голову i, не почуваючи, як його власнi сльози капали Талi на обличчя, казав:

— Не буде, серце, не буде неволi!.. Скiнчилося її панування… Буде нове життя… вiльне… братерське життя… щасливе…

I вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею i визволених невольникiв…

А вгорi над ними мигтiли зорi привiтним сяєвом i теж, здавалося, казали:

— Не буде… не буде неволi!..

III

Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр — десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.

Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, — тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день… така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..

Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися — вiн з Талею й дiтьми, — як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько — Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Сяє, та не грiє

Сонце золоте.

— Нi, ще грiє! — подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло. — Та й як би ж воно не грiло — тепер, коли невольникам засяла воля? — додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. — Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!

I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.

«Дышется легше, в три четверти груди…» — вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.

— А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! — сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.

Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.

— Чаю пити мама кличе!.. — силкувався перегукнути Катая Володько.

— Цаю, мама!.. цаю, мама!.. — пищала й собi Лiда.

— Гав-гав-гав! — додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, — її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.

Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: «Дарую татковi Корецькому!» Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були — все з пiдписами — i «татко, як вiн у школу йде», i «мамуся Лiду веде», i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай — усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.

— Що тобi таке, Петре? — здивувався Корецький.

— Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?

— Нiчого… А що?

— В городi жидiв б'ють…

— Та нi!..

— Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають