Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

рук і тіла додав ще й піску. Вода була холоднувата, тож обмивався наспіх, про себе повторюючи: «Аве, Марія!», як заклан і молитву.

«Місце тут відлюдне і навіть романтичне», — подумав Янчук, одягаючись у зовсім сиру білизну. Угамувавши дрижаки, він направився Митницею назад до Гори і по путі на моріжку наткнувся на молодицю, що наглядала за двійком поросят. Привітавшись, він спинився, мимоволі розглядаючи якісь дивні краплини-плями на її лівій щоці.

— Вибачте, дівчино, це ваші поросята?

— Я така дівчина, як ти парубок, — посміхнулася та. — Чиї ж би ще?!

— Чи не купили б ви у мене жолудів для ваших поросят? — запитав знічев'я.

— Чому б не купила, якби недорого продав, — відповіла пастушка з глузом. — А в тебе скільки їх є? — поцьвохкала вона лозиною на підсвинків.

— Та чимало буде, — не міг Янчук відірвати погляд від краплин на її лиці.

— Відрами продаси чи на вагу?

— Як захочете: і так, і так можу.

— А за відро скільки загилиш?

— Як для вас, то три керебе, — випалив Петро, не задумуючись.

— Своїх годуй за такі гроші! — посуворішала пастушка.

— А ви що пропонуєте?

— Дивлячись, яке відро. За середнє з добірними жолудями карбованця дам, хоч і це багато.

— Така ви вродлива і така скупа, аж не віриться! За карбованця я й сам їх їстиму, — Янчук зробив вигляд, що хоче йти геть.

— Зажди, хлопче! Ти справді маєш ті жолуді, чи глузуєш із мене? — ожвавилася молодиця. — Коли принесеш сьогодні та будуть добірні, то за середнє цеберко додам, може, і по двадцять копійок.

— На Кривалівці мені дають по два керебе, але далеко нести, — збрехав Петро, не думаючи. — Та доведеться, бо з вами каші не звариш, бачу, — повернувся, ніби вже йдучи геть, Петро.

— Чекай! Неси по півтора! Чуєш? По півтора заплачу! Хіба ж це мало? Бідна я, як і ти, та ще й удова, а із нужди вилізти хочеться!

— Один вісімдесят, і ні копійки менше! — торгувався Петро, в душі радіючи щастю.

— Ну й упертий ти, хлопче! Хай уже буде по-твоєму! А коли ж принесеш?

— Не раніше, як у неділю, але покажіть, куди принести, і мішок дайте, щоб було в чому.

— А своїх не маєш?

— Маю, але носитиму вашим.

— Я живу на косогорі Розкопної вулиці невдалік саду, — назвала номер хати молодиця.

— То ви і є модистка Феся?

— А ти звідки про таку знаєш?

— Потім розповім, тепер не маю часу, — спішив Петро.

— То домовились?.. А коли ж мішки візьмеш?

— В неділю вранці, а жолуді принесу по обіді. Ви ж будете вдома о четвертій-п'ятій?

— А де ж мені бути!? Певно, що вдома.

— Ну, то й домовились, — пішов Янчук геть, не оглядаючись.

Протягом тижня Янчук зранку зубрив латину та інші дисципліни, потім ішов на лекції, а увечері, попросивши мішків у тети Паші, ходив у Діброву, назбиравши так майже два лантухи жолудів. У неділю в обід під брамою у Борисовому дворі стояло їх уже повних три — адже удвох з товаришем за півдня натрусили ще стільки ж.

— Оце діло, брате! Тут відер із сорок буде! — сказав по всьому Педь, а Янчук узявся частинами носити оте багатство до Фесі...

Уже підвечір, зморений, Петро вийшов від Фесі із сімдесятьма карбованцями заробітку, добре повечерявши у неї та домовившись, що вона пошиє йому шість комірів з манишками із немаркої гамазеї, які з-під куртки виглядатимуть, ніби справжні сорочки, і до яких навіть краватку можна буде чіпляти. Більше того, Петро згодився у вільний час порізати й поколоти для неї дрова — за тридцять карбованців із обідами. Феся була щедрою у пригощанні і, хоч мала цілі гори замовлень, пообіцяла хлопцеві все відкласти, а для нього зробити роботу поза чергою. Прихильність і доброзичливість модистки була ніби аж сестринською. Єдине, чому здивувався, — вона навіть не згадала в розмові про пошуки квартиранта для неї.

— Завтра увечері приходь — забереш частину роботи. Моє вдовине спасибі тобі, Петре! Вітай бабусю, вона тебе дуже хвалить. А ще подумай, може, ти моїм човном міг би на перевозах щось заробити?

— Дякую, прийду, — спішив Янчук віднести десятку Борисові за труд у надії, що той і надалі допомагатиме йому зі збором жолудів у лісництві. — А про перевіз подумаю.

Вдома товариша не було — «десь повіявся», тож Петро лишив гроші теті Паші, хоч та й перечила, і задоволений пішов назад. По дорозі у «робкопі» купив бабусі масла, вермішелі, пшона та сала для засмажки, а вдома одразу ж сів за переписування віршів та нарису-пейзажу «Діброва», устигнувши до сну ще й лекції повторити.

За читанням піймав себе на бажанні якось відвідати кіно й театр і твердо вирішив ходити по жолуді щовечора, щоб, як радила тета Паша, підробити на контрамарку — пропуск на гальорку. Недавні відчуття безсилля від неможливості подолати постійну нужду — як прожити на тридцять карбованців стипендії?! — і зневіри у власні сили — як засвоїти у технікумі обсяг лекцій, рівний інститутському?! — при наявності реальних зароблених грошей змінилися переконанням, що він таки буде вчитися і надалі, будь-якою ціною! Тож заснув, згадуючи настанови Арсена Кузьмовича і Хорунжої.

Та коли за першими лекціями, що у значній мірі були повтореннями загальноосвітніх знань, викладачі почали висвітлювати новий поглиблений матеріал, а після пропусків деяких занять Петро помітив явні ознаки свого відставання, що грозило поганими оцінками і позбавленням стипендії, він знову завагався, чи зможе учитися. Янчуків песимізм підсилювала і заборона від бабусі Парані палити світло після одинадцятої години вечора, хоч Павлові Силовичу обмежень в тому не було. Але Петро знайшов був вихід: частенько виклянчуючи у Кліщука дозвіл на читання у його кімнаті після одинадцятої, він мимоволі добився того, що Павлові Силовичу досить скоро це набридло і він взявся доплачувати за Петрове світло по два карбованці щомісячно. Після ж першої години ночі, до якої бабуся світити дозволяла, хлопець підсідав до лампадки і читав навприсядки до мління ніг. В результаті недосипання Петро ще більше виснажився, а його «куряча сліпота» — плями-близни ув очах підвечір'ями — загострилася.

Ходіннями в Діброву за жолудями Петро підробив ще понад сотню карбованців, але якось був пійманий на