Читати книгу - "Таємна історія"

class="p1">— Річард Пейпен.

— О, то це був ти? — раптом озвалася Камілла.

— Що?

— Ти. Це ти приходив, щоб записатися на курс грецької мови.

— Це моя сестра, — промовив Чарльз. — А це Бан… ти вже назвався?

— Ні-ні, здається, ні. Сер, ви мене ощасливили. У нас лишалося ще десять таких прикладів і п’ять хвилин на їх виконання. Мене звуть Едмунд Коркоран, — говорив Банні, знову схопивши мене за руку.

— Давно вчиш греку? — спитала Камілла.

— Два роки.

— Молодець.

— Шкода, що ти не з нами, — проказав Банні.

Напружена мовчанка.

— Що ж, — ніяково промовив Чарльз, — у Джуліана кумедні погляди на все це.

— Сходив би ти до нього ще раз, — запропонував Банні. — Купи букетик і скажи, що обожнюєш Платона, то він танцюватиме під твою дудку.

І знову запанувала тиша, ще більш незручна, ніж попередня. Камілла усміхнулася — не стільки до мене конкретно, а скоріше безособово, начебто я був офіціантом чи продавцем у крамниці. Чарльз, що так і стояв поруч, також усміхнувся та ввічливо повів бровою — цей порух міг свідчити про його знервованість і міг насправді означати будь-що, хоча я в ньому прочитав: «Це все?»

Я щось буркнув під носа й уже збирався був іти геть, коли Банні, який дивився в протилежному напрямку, простяг руку і схопив мене за зап’ясток.

— Чекай.

Смикнувшись, я підвів очі. У двері щойно зайшов Генрі в темному костюмі, з парасолькою і всім таким.

Він підійшов до стола й удав, що не помічає мене.

— Привіт, — промовив він до всіх. — Скінчили?

Банні кивнув головою в мій бік.

— Слухай, Генрі, тобі треба де з ким познайомитися.

Генрі подивився на мене. Вираз його обличчя не змінився. Він заплющив очі й знову їх розклепив, ніби вважав чимось екстраординарним, коли хтось такий, як я, застував йому поле зору.

— Так-так, — правив далі Банні. — Це в нас Річард… Річарде, нагадай, як там тебе?

— Пейпен.

— Так-так. Річард Пейпен. Учить греку.

Генрі знову подивився на мене.

— Але ж не тут, правда?

— Ні, — я подивився йому в очі, але не витримав їхньої шорсткості й мусив відвести погляд.

— Генрі, тільки поглянь, — поквапно заговорив Чарльз, зашарудівши сторінками. — Ми хотіли поставити слово в дативі чи акузативі, а він запропонував локатив.

Генрі перехилився через його плече й проглянув аркуш.

— Гмм, архаїчний локатив, — промовив він. — Дуже по-гомерівськи. Граматично це правильно, але контекстуально трохи недоречно. — Він іще раз підвів погляд і став ретельно мене вивчати. Світло падало на його малі окуляри під таким кутом, що мені не видно було очей за їх скельцями. — Дуже цікаво. То ви займаєтеся Гомером?

Можна було б відповісти ствердно, але мене не полишало враження, що Генрі залюбки підловить мене на помилці й це не забере в нього багато часу.

— Мені подобається Гомер, — непевно відповів я.

Він оцінив мене з прохолодною зневагою.

— Я обожнюю Гомера, — проказав Генрі. — Звісно, ми вчимо пізніший матеріал: Платона, трагіків і так далі…

Поки я намагався придумати якусь відповідь, він уже відвернувся й сказав:

— Нам час іти.

Чарльз зібрав усі свої записи й підвівся; Камілла піднялася поруч із ним і також простягла мені руку. Стоячи піч-о-пліч, вони здавалися дуже схожими, не стільки рисами обличчя, скільки манерами, поведінкою, відповідністю жестикуляції, що відлунням скакала між ними, так що навіть кліпання очей одного кількома секундами пізніше відображувалося в пурханні вій другого. Однаково спокійний погляд сірих розумних очей. Її надзвичайна краса, здавалося мені, була майже середньовічною, не доступною пересічному спостерігачеві й аж тривожила.

Банні відсунув свій стілець і ляснув мене між лопаток.

— Що ж, пане, — проказав він, — треба нам буде якось зустрітись і поспілкуватися про всі ці наші грецькі справи, еге ж?

— До побачення, — кивнув Генрі.

— До побачення, — відповів я.

Вони покрокували від мене, а я не сходив із місця, проводжаючи їх поглядом, доки їхнє товариство широкою фалангою не вийшло з бібліотеки.

Коли за кілька хвилин я заніс ксерокси в кабінет доктора Роланда, то попросив його про аванс за мою «навчально-господарську діяльність».

Той відкинувся на спинку крісла й випробувально подивився на мене своїми водянистими запаленими очима.

— Ви знаєте, — почав він, — за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.

— Я знаю, сер, — поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати півгодини й більше. — Я все розумію. Просто в мене склалися надзвичайні обставини.

Він подався вперед і прокашлявся:

— Ну й що це за такі обставини?

Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок пальців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини.

— Навіть не знаю, — відповів я. — Просто дещо сталося.

Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда — це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, він міг виявити неочікувану проникливість (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свідчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свідомості, все ще гули пристрої раціональних процесів.

— Машина, — осяяло мене. Її в мене не було. — Потрібен ремонт.

Я не чекав, що він розпитуватиме далі, але доктор Роланд помітно пожвавився.

— Що ж сталося?

— По-моєму, трансмісія барахлить.

— Двопотокова? З повітряним охолодженням?

— З повітряним охолодженням.

Я переминався з ноги на ногу, бо мені не подобався напрям, у якому збочувала розмова. Я ні грама не тямлю в машинах і заледве вмію навіть перевзути колесо.

— Що, синку, розжився на шість циліндриків?

— Так.

— Мене це не дивує. Молодь аж труситься за ними.

Я гадки не мав, що на це казати.

Він висунув шухляду й почав у ній порпатися, дістаючи з неї одну за одною речі, підносячи їх до очей і кладучи назад.

— Коли летить трансмісія, — говорив він, — спускайтеся на дно, кажу я. Особливо якщо шестициліндровий двигун. Машину можна сміливо тягти на звалище металобрухту. Ну от візьми мене. Я маю дев’яносто восьмий «олдсмобіль», «рідженсі-бруем», уже десять років. Регулярний техогляд, новий фільтр кожні півтори тисячі кілометрів, кожні три тисячі — заміна оливи. І він не їздить — літає. Та дивись охайніше з цими СТО в місті, — різко закінчив він.

— Прошу?

Доктор Роланд нарешті знайшов свою чекову книжку.

— Тепер тобі треба сходити в бухгалтерію, але з цим має все бути гаразд, — промовив він і заходився щось старанно заповнювати. — Дехто в Гемпдені, коли