Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

бачила через волосся, що спадало їй на обличчя, і була ошелешена його емоційним спалахом. Вирвавшись із цього стиску, вона звела очі на Ешлі. Піт виступив на його чолі, руки зціпилися в кулаки, неначе від болю. Він дивився просто на неї пронизливим поглядом сірих очей.

— Це все я винен — саме я, але таке більш ніколи не повториться, бо я заберу Мелані й дитину і виїду звідси.

— Виїдеш? — переполошилась вона.— Ой ні!

— А таки виїду! Невже ти гадаєш, я залишуся тут після цього? Щоб це знову повторилося?..

— Але ж, Ешлі, ти не можеш виїхати. І навіщо тобі це робити? Ти ж кохаєш мене...

— Ти хочеш почути це від мене? Гаразд, я скажу. Я кохаю тебе.

Він рвучко схилився над нею, і така мука була в його погляді, аж вона відсахнулась до огорожі.

— Я кохаю тебе, твою відвагу, і твою впертість, і твій шал, і твою цілковиту безоглядність. Чи міцно я тебе кохаю? Так міцно, що хвилину тому ледь не порушив приписів гостинності в цьому домі, де мені й моїм близьким дали притулок, ледь не забув, що маю дружину, найкращу у світі... Я ладен був узяти тебе тут на місці, серед багнюки, як...

Скарлет борсалась у хаосі суперечливих думок, а серце її хололо від болю, немов у тіло вп’ялася холодна крижинка. Затинаючись, вона промовила:

— Якщо ти й справді так хотів мене... і не взяв... то ти не кохаєш...

— Я так ніколи й не зумію тобі пояснити.

Вони стояли мовчки й тільки дивились одне на одного. І раптом Скарлет здригнулась і, немов повертаючись із далекої подорожі, побачила, що довкола зима і голі поля, наїжачені стернею, і їй зробилося дуже зимно. І ще вона побачила, що обличчя Ешлі, так добре знайоме, знов стало, як колись, відсторонене, і на ньому з’явився такий вираз, наче Ешлі теж і холодно, і боляче, і прикро.

Їй треба було б обернутись і відійти, сховатися в домі, але така втома пройняла її, що вона не знайшла в собі сили зрушити з місця.

— Нічого не лишилося,— озвалась вона врешті.— Нічого у мене не лишилося. Нема що любити. Нема за що боротися. І тебе втрачаю, і Тару втрачу.

Ешлі цілу хвилину дивився на неї, а потім, нахилившись, набрав у жменю червоної глини.

— Ні, дещо лишилося,— сказав він, і якась подоба давньої усмішки ожила на його обличчі, іронічної і до нього самого, і до неї.— Лишилося таке, що ти любиш дужче, ніж мене, хоч, може, цього й не усвідомлюєш. У тебе таки лишається Тара.

Він узяв її безвільну руку, вклав у долоню ту пригорщу вогкої землі і затис їй пальці. У нього руки вже не пашіли вогнем, і у неї теж. Вона подивилась на червону грудку в долоні, але нічого особливого не відчула. Потім перевела погляд на Ешлі й підсвідомо збагнула, який він цілісний душею: ані її пристрасть, ані чиясь інша не владні над ним.

Він не покине Мелані навіть під загрозою смерті. І хоч душею повік жадатиме її, Скарлет, ніколи не дозволить собі вчинити перелюб, а навпаки, триматиметься від неї якнайдалі. Їй довіку не пробити його панциру. Вірність своєму слову, вдячність за наданий притулок, власна честь для нього важливіші, ніж вона, Скарлет.

Глина холодила їй долоню, і погляд знов упав на грудку в руці.

— Атож,— мовила вона.— Це у мене ще лишається.

Спершу слова ці нічого такого не означали, грудка глини була тільки червоною грудкою, та й годі. А потім сама собою зринула думка про розлегле море червоної землі навколо Тари, і про те, яке дороге їй усе це, і як тяжко вона боролася, щоб його зберегти,— і яка тяжка дальша боротьба чекає на неї, якщо вона хоче не втратити Тару. Скарлет знову глянула на Ешлі й здивувалася, чому так охололи її почуття. Думати вона могла, а от не відчувала нічого ні до Ешлі, ні до Тари — наче всі її емоції розвіялися.

— Тобі зовсім нема потреби виїжджати,— виразно промовила вона.— Я не допущу, аби ви голодали тільки тому, що я кинулась тобі на шию. Вдруге такого ніколи не трапиться.

Вона повернулась і рушила навпростець через нерівне поле назад до будинку, на ходу скручуючи волосся у вузол на потилиці. Ешлі дивився їй услід і бачив, як випростала вона свої худі плечі. І цей порух видався йому промовистішим за всі її слова.

Розділ XXXII

Підіймаючись сходинками переднього ганку, Скарлет усе ще тримала в руці грудку червоної глини. Чорний хід вона обережно обминула стороною, бо там Мамка неодмінно щось би запідозрила з її вигляду. Скарлет не хотіла бачити ані Мамки, ані будь-кого. Бачитись або розмовляти з ким-небудь їй було просто не по силі. Вона не відчувала в цю хвилину ні сорому, ні розчарування, ні гіркоти, а тільки слабкість у колінах та незмірну порожнечу в серці. Міцно затиснута грудка цідилася у неї крізь пальці на підлогу, а з уст раз по раз зривалося, як у папуги:

— Це у мене ще лишається. Атож, це ще лишається.

Більше нічого у неї вже не було, тільки оця червона земля, яку вона хвилину тому ладна була викинути, мов подерту хустинку. Тепер Скарлет знов відчула, наскільки ця земля дорога їй, і лише тупувато подивувалась, який це шал її опосів, що вона могла бодай на часинку забути про землю. Якби Ешлі піддався на її вмовляння, вона б утекла з ним звідси без оглядки, покинувши й рідню, і друзів, однак тепер, попри всю свою внутрішню спустошеність, вона усвідомила, якою мукою було б для неї полишити ці любі її серцеві червоні пагорби, довгі вузькі водориї і високі чорні сосни. В думках вона тужила б за ними до самого скону, і навіть Ешлі не зміг би заповнити в її душі порожнечі, викликаної втратою Тари. Як усе-таки мудро повівся Ешлі, і як добре він її знає! Вклав їй у долоню грудку вогкої землі, і вже вона спам’яталася.

Ввійшовши в хол і причиняючи за собою двері, вона почула тупіт кінських копит і обернулась глянути на під’їзну алею. Коли-коли, але зараз їй було не до гостей. Мерщій треба нагору, до своєї кімнати, а там вона скаже, що у неї болить голова.

Та побачивши, що під’їжджає екіпаж, Скарлет