Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

звільнені ним райони, життя знову завирувало там, де раніше простягалася мертва льодова пустеля.

Однак, відкотившись на північ, льодовик згодом знову почав наступ на залишені перед тим райони. Щоправда, він так і не досяг колишніх розмірів, захлинувшись далеко за північними межами України. Проте вплив в’юрмського льодовика на природний світ України був вагомим. Клімат у Європі, включаючи Україну, став різкоконтинентальним, більш холодним і посушливим, ніж навіть за часів ріського максимального зледеніння. Холодні пронизливі вітри обрушилися на безкраї перигляціальні степи.

За періоду останнього ріського зледеніння буденними гостями в Україні стають такі типові представники арктичної фауни, як північний олень, песець, копитний лемінг. У зимову пору року ці тварини заходили далеко на південь, де побутували мешканці степу: мамонти, шерстисті носороги, бізони, коні, олені, лосі, сайгаки, ведмеді, вовки, лисиці тощо.

Протягом останнього зледеніння в Європі було понад десять короткочасних потеплінь — інтерстадіалів, що мають різні назви в різних країнах. Льодовик у ці проміжки починав танути, природа оживала, степовий пейзаж урізноманітнювався ділянками широколистяних лісів й соснових борів. Потім накочувалася чергова хвиля холоду, й знову морозні вітри ставали господарями степових просторів.

Творцями мустьєрської епохи були люди нового, більш розвинутого фізично типу. За місцем першої знахідки їхніх залишків у долині Неандера в Німеччині вони отримали назву неандертальців. Останнім часом їх нерідко називають палеоантропами (лат. — “давня людина”).

Найдавніші неандертальці з’явилися ще за попередньої ашельської епохи. В мустьєрський час вони продовжували розвиватися і еволюціонувати при переході до пізнього палеоліту в людей сучасного фізичного типу — Homo sapiens (лат. — “людина розумна”)[11], або неоантропа (лат. — “нова людина”).

На відміну від архантропів, решток яких на території України не знайдено, поховання палеоантропів тут відомі уже давно, з 20-х років нашого століття. Вони виявлені в Криму: в гроті Кіїк-Коба, під навісом у Старосіллі[12] та на стоянці Заскельна-VI.

Обсяг мозку неандертальців (у середньому 1350 см3) наближається (а нерідко й перевищує) до відповідних середніх показників сучасної людини. Більш розвинутими порівняно з архантропами виявились ділянки мозку, пов’язані з трудовою діяльністю й мовою, хоча вони й поступалися своїм рівнем розвитку сучасної людини. Навпаки, так звані аналізатори, тобто скроневі, тім’яні та потиличні ділянки неандертальців, були крупнішими, що свідчить про добрий слух, зір та нюх, які відігравали неабияку роль у їхній мисливській діяльності. Окремі примітивні риси збереглися також у зовнішності палеоантропів з їхнім все ще досить похилим чолом, розвинутими надочними валиками, низько витягнутою до потилиці черепною коробкою, міцними щелепами з великими зубами й нерозвиненим підборідковим виступом.

Втім, не всі палеоантропи були однакові. Поряд з менш розвиненими спеціалізованими особинами, так званими неандертальцями типовими, або класичними, відомі неандертальці прогресивні, сапієнтні, що за своїми антропологічними особливостями стояли ближче до людини сучасного фізичного типу. В Україні типові неандертальці представлені в Кіїк-Кобі і на стоянці Заскельна-VI. Співіснування типових та сапієнтних неандертальців пояснюється нерівномірністю розвитку різних груп давнього населення, складністю еволюційного процесу, неоднаково інтенсивного у різних районах Старого Світу.

За таких мінливих природних і антропологічних умов відбувалося первісне освоєння людиною теренів України.

Глава 2

Час та шляхи первісного заселення людиною території України

З кінця 50-х років у радянській археологічній науці велися жваві дискусії про час та шляхи первісного заселення людиною Східної Європи. До того в палеолітознавстві побутувало уявлення про досить ранній, шельський, згідно з прийнятою тоді періодизацією, час появи людини на цій території. Постулювалося навіть положення про належність південних районів її, зокрема України, до зони олюднення мавпи. Пізніше, з розширенням палеолітичних досліджень, цей первинний оптимізм змінився скепсисом. З’явилися розробки, в яких доводилось, що освоєння людьми південної половини Руської рівнини сталося не раніше мустьєрської епохи, тобто лише 100—150 тис. років тому.

Втім, питання про час та напрямки первісного заселення цієї території не нове.

Ось основні моменти еволюції поглядів з цієї проблеми[13]. 1859 р. академік К. Е. Бер відмітив необхідність пошуків у Росії палеолітичних пам’яток, подібних до тих, які були виявлені до того часу Буше де Пертом на батьківщині науки про палеоліт — у Франції.

Десять років по тому у Москві на І Археологічному з’їзді побував консерватор Копенгагенського музею Ворсо. У виданій після цієї подорожі книзі він скептично висловлювався щодо ймовірності заселення палеолітичною людиною Північної і Середньої Європи, визнаючи таку можливість лише стосовно найбільш південних її районів.

1881 р. вийшов перший том “Археології Росії” графа О. С. Уварова. В цій роботі висловлювалася думка про те, що людина з’явилася у Східній Європі слідом за відступаючим льодовиком великого (ріського) зледеніння.

С. М. Зам’ятнін, який навів ці історіографічні дані, не виключаючи можливості того, що південні райони Східної Європи входили до зони, відбувалося олюднення мавпи, висловився за дольодовиковий час заселення цих областей.

На користь гіпотези щодо досить ранньої появи людини в Східній Європі схилявся й П. Й. Борисковський, який наприкінці 1940-х років знайшов ангельські вироби поблизу с. Лука-Врублевецька на Дністрі. Базуючись на цьому відкритті, вчений вважав, що, починаючи з шельської епохи, південні області України були заселені найдавнішими людьми й, можливо, були зоною олюднення мавпи.

Про відносно ранній, ангельський час заселення людьми півдня Руської рівнини писали М. Д. Праслов та О. О. Формозов.

У наведених даних привертає увагу те, що головним, що займало думки дослідників, було питання про час появи людини в Східній Європі. Що ж до питання про шляхи найдавнішого заселення цієї території, то воно, за винятком нічим не підкріпленого припущення О. С. Уварова, не відобразилося в тодішніх наукових розробках. Якщо стосовно перших дослідників проблеми первісного розселення людей це може бути пояснено відсутністю даних, то на уявленнях С. М. Зам’ятніна та П. Й. Борисковського відбилася думка, поширена наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років, про належність південних районів Східної Європи, насамперед України, до території, на якій відбувався процес виділення людини з тваринного світу.

Вперше питання про шляхи первісного заселення півдня Східної Європи було порушене 1953 р. В. П. Любіним. Говорячи про значення палеоліту Вірменії, Північної Осетії й Чорноморського узбережжя Кавказу для відтворення первісного освоєння цієї території, дослідник висловив припущення, що вони намічають шляхи розселення найдавніших людей на північ, у напрямку Кубані, Дону та Волги, де на той час були виявлені залишки культури ангельської людини. При цьому на Кавказ люди потрапили з суміжного Передньоазіатського регіону.

Хоча ідея провідної ролі Кавказу в процесі освоєння людиною південних районів Східної Європи й не здобула в ранніх роботах В. П. Любіна