Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Аристотель також приймає аналогію між природою та мистецтвом, однак він додає до неї радикальні протиставлення[71]. Насамперед, він визначає природу як принцип внутрішнього руху кожного індивіда. Кожен конкретний індивід містить у собі конкретну природу, притаманну його видові, що є принципом його природних рухів. Ідеться не лише про живих істот, а також про першоелементи, які містять у собі природу, якийсь іманентний принцип руху — вогонь прагне опинитися на його природному місці, що нагорі, камінь тяжіє до свого природного місця, що внизу. У живих істот цей принцип іманентного руху є на додачу принципом росту. Спочатку можна подумати, що Аристотель розуміє природний процес відповідно до моделі мистецького процесу. У мистецькому творі насамперед є матерія, що має бути сформована і оформлена; у природному процесі є матерія, яка також вимагає формування. Водночас відмінності проступають дуже швидко. При створенні мистецького твору сторонній дієвець привносить ззовні у матерію чужорідну їй форму. У природному процесі притаманна матерії форма змінює її зсередини та безпосередньо. Людське мистецтво має зовнішню мету: метою лікування є не лікування, а здоров’я. Натомість природа має внутрішню мету: природний процес не має іншої мети окрім самої природи. Вона стає тим, чим хоче бути, тобто тим, чим вже є у віртуальний спосіб. Майстер діє розмірковуючи, аналізуючи операції, необхідні для того, щоб матерія набула форми, наявної у його розумі. Природа не розмірковує, її операції невіддільні від її витвору[72]. Мистецтво нав’язується природі у насильницький спосіб, тоді як природа формує матерію легко та вправно. Зрештою чи не варто було б сказати, що природа є найдосконалішим мистецтвом, оскільки вона всередині самої речі, оскільки вона іманентна й безпосередня.

Ця проблематика визначатиме всю історію поняття Природи. Вона буде ясно сформульована за доби Відродження, зокрема у Марсіліо Фічіно: «Що таке людське мистецтво? Особлива природа, що діє на матерію ззовні. Що таке природа? Мистецтво, що надає форми матерії зсередини»[73].

4. Максими Природи

Якщо природа є мистецтвом, внутрішньо притаманним речам, то у вона є своєрідним вродженим та інстинктивним знанням. Таке уявлення виникає вже у V ст. до Р.Х., наприклад у Епіхарма, який говорить про інстинкт курки та природу, яка вчиться у самої себе. Він навіть використовує формулу: «Все, що є живим, є розумним». Таку саму ідею знаходять у «Corpus hippocraticum», де ідеться про інстинктивні винаходи природи[74]. Природа, про яку говорять ці тексти, вочевидь не є природою взагалі, вона є індивідуальною — устроєм, притаманним тварині або людині. З Аристотелем починається новий етап у її розумінні, адже він використовує формули, які, здається, визначають якусь поведінку природи як мистецтва та знання, внутрішньо притаманного речам. Загальний принцип цього розуміння є наступним: «Бог та природа нічого не роблять даремно»[75]. Природа діє як мудрий ремісник чи художник, який, каже Аристотель на численних сторінках своїх досліджень, присвячених тваринам, діє у раціональний спосіб, не розтрачується даремно, вміє уникати надто великого й надто малого[76], вміє використовувати кожен орган для виконання різних цілей[77], компенсує надлишок нестачею[78], намагається діяти у найкращий спосіб відповідно до обставин, прагне реалізувати найповніший ряд реальностей[79]. Ця ідея притаманного природі методу відіграватиме дуже важливу роль у наукових уявленнях усієї західної думки. Кант назве ці принципи «максимами здатності судження»[80]. Починаючи з І ст. після Р.Х., автори почнуть розуміти афоризм Геракліта як опис певної поведінки природи, що полягає у намаганні приховатись, затаїтись, загорнутися у свої покривала.

5. Стоїки

Стоїки, зі свого боку, повернуться до позицій досократиків тією мірою, якою вбачатимуть у матеріальному елементі принцип походження речей, проте, як і Аристотель, вони помістять цей принцип руху всередину кожної речі та сукупності речей[81]. Отже, операція природи абсолютно аналогічна мистецькій операції, що містилась би усередині phusis. Вони насправді визначають phusis як «вогонь-художник, який діє у методичний та систематичний спосіб, щоб породити всі речі»[82]. Первісний вогонь поступово конденсується у повітрі, воді, землі, щоб запалати знову після проходження протилежних етапів. Існує, таким чином, два аспекти світу: світ, взятий у своєму формотворчому й первісному елементі та світ, взятий у послідовності його різних станів, у його періодичному становленні. Відповідно до першого аспекту, світ ототожнюється з phusis, що його продукує й організує, а сама phusis ототожнюється з душею світу, тобто із Зевсом, вищим Богом. Коли процес ще не розпочався, phusis, Природа, Бог, Провидіння, божественний Розум тотожні і Бог є єдиним. Коли ж космічний процес розгортається, Природа вторгається у матерію, щоб формувати й керувати зсередини тілами та їхніми взаємодіями. Як це каже Сенека: «Чим є природа, якщо не самим Богом та божественним розумом, іманентним світові в його цілісності та у кожній з його частин»[83]. Пліній Старший на початку його «Історії природи» добре показує появу цієї обожненої Природи, яка довго пануватиме в уяві людей Заходу:

Світ, ця сукупність, яку вподобали називати іншим словом, «небо», під схилом якого відбувається життя всесвіту, потрібно розуміти як божество, вічність, без початку та кінця. Людині не варто допитуватися, що є за його межами, це поза межами припущень людського розуму. Світ є священним, вічним, неохопним, весь у всіх речах, або радше він є Всім, безконечний і такий, що видається конечним, визначений в усіх речах і такий, що видається невизначеним, зсередини, ззовні охоплюючи все у себе, він є одночасно витвором природи та самою природою.

У такий спосіб слово phusis, що спочатку означало подію, процес, реалізацію якоїсь речі, почало означати невидиму потугу, що реалізує подію. Ми маємо тут справу з феноменом, добре проаналізованим істориками релігій: перехід від досвіду якоїсь події до визнання сили чи потуги, внутрішньо пов’язаної з подією[84].

6. Персоніфікація Природи