Читати книгу - "Перлини української класики"

Сидiть би вам тiлько на печi та жувать калачi; так нi, давай їм жiнку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, вiн протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… теє… хтось iде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)

Входят Назар и Игнат.

Хозяйка. Свят, свят, свят! Вiдкiля се, якою дорогою, яким вiтром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, i не пристало твоїй пицi. Чого ж ти так насупилась?

Хозяйка. Сiдайте, будьте ласкавi, сiдайте!

Гнат. Ну, годi ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогоднi вечорницi?

Хозяйка. Хiба ж нашi вечорницi для вас? Ви так тiлько прийшли – посмiяться.

Гнат. Так таки i посмiємося, коли буде весело.

Хозяйка (глядя на Назара). Буде весело, та не всiм.

Гнат. Ну, се вже опiсля побачимо. А поки – ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга i повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщiй!

Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бiдненький Назар! (Достает с полки флягу с вином й закуску й ставит на стол.)

Назар печально смотрит на Игната.

Гнат (к хозяйке). Тепер же знаєш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.

Хозяйка. Що се, Бог з вами! Хiба я вiдьма?

Гнат. Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?

Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху. (Надевает свиту й уходит.)

Гнат (посмотрев ей вслед). Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаєш?

Назар. Тепер би й рiдного батька не пiзнав.

Гнат. Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик. (Наливает рюмку й подносит.) Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?

Назар. Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?

Гнат. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю i розум! (Выпивает.)

Назар. Щасливий ти чоловiк!

Гнат. Ти щасливiший мене.

Назар. О, якби ти посидiв у моїй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.

Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуємся, куди йти.

Назар. Менi одно, куди не поведеш.

Гнат. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?

Назар. Гiрко менi, Гнате! Ти смiєшся, а в мене печiнки верне. Хiба ж моє горе смiшить тебе?

Гнат. Смiшить.

Назар. А я думав – ти добрий чоловiк.

Гнат. А я думав – ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи менi, чого ти дурiєш? Де твiй розум? Чи стоїть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря[5], чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловiчий розум?

Назар. Стоїть.

Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.

Назар. Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.

Гнат. Добре. Я вiн i єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

Назар. Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.

Гнат. Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник…[6] як пак його… ну, той, за якого мене в Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: «Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку». Оце так! (Выпивает.)

Назар (презрительно). Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо; а ти ж таки чоловiк. (С участием смотрит на него.)

Гнат. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.

Назар. Нема у тебе серця, камiнь ти!

Гнат. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?… I я, дурний, колись любив i к гадинам – жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?

Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.

Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, – цур їм! Нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’єм, пожартуєм, i вiр менi – вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

Назар (вставая из-за стола). Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (Хочет идти.)

Гнат. Куди ж ти?

Назар. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.

Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.

Назар. Найду й сам.

Гнат (удерживает его). Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’їхав!

Назар. Я нiкому не дам себе в обиду і дурного совiту не послухаю. Пусти мене.

Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?

Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобi i амiнь.

Гнат (не выпуская руки Назара). Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?

Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.

Гнат. Чого?

Назар. Уб’ю його!

Гнат. А як не вб’єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?

Назар. Так чи не так, а я пiду.

Гнат. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.

Назар. Що дальше?

Гнат (осматриваясь). Чи глухi тут стiни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?

Назар (чемного помолчав, жмет руку Гната). Прости мене…

Гнат. Ну, що ще?

Назар. Ти певний друг!

Гнат. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?

Назар. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.

Гнат. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?

Назар. Два.

Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати; до того ще й дорожче запросить.

Назар. Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене є. Де тiльки ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старiй дорозi?

Назар.