Читати книгу - "Гора між нами"

мобілку до кишені. — Потім зателефоную. У вас відмінний слух — я й не підозрював, що в такому шумі можна щось почути.

Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.

— Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, — він хитнув головою у бік Ешлі.

Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.

— Якщо хочете, можемо зачекати, — ще раз запропонував Ґровер.

— Ні-ні, все добре. Правда, — я енергійно захитав головою.

— Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, — промовив Ґровер у свій мікрофон.

За кілька секунд у наших навушниках почулося:

— Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.

— А цей GPS-прилад показує погоду? — поцікавився я.

Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.

— Просто чудова буря! Снігу буде чимало! — вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.

Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.

— Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його — відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.

Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.

— Бене! — раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.

— Що?

— Ви давно одружені?

— Цього тижня буде п’ятнадцять років.

— А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? — втрутилась Ешлі.

Ґровер розсміявся та відповів замість мене:

— Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.

— Плануєте щось особливе на річницю? — спитала мене Ешлі.

— Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.

— Ви й досі даруєте їй квіти?

— Щотижня, — кивнув я.

Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.

— Ви щотижня даруєте дружині квіти?

— Саме так.

— Ай молодець! — почулося від Ґровера.

— Які ж квіти вона любить? — спитала Ешлі тоном професійного журналіста.

— Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.

— Ви не жартуєте?

— Анітрішечки.

— Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.

— Я побудував для неї оранжерею.

— Оранжерею? — знов брова вгору.

— Так.

— І скільки ж там рослин?

— Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.

— Справжній романтик! — весело гаркнув Ґровер. — Ешлі, як ви познайомилися з вашим нареченим?

— У залі суду. Я писала статтю про судовий процес над однією зіркою в Атланті, він же представляв інтереси іншої сторони. Я взяла в нього інтерв’ю, а він запросив мене на побачення.

— Чудово! А які плани на медовий місяць?

— Італія. Двотижнева мандрівка — від Венеції до Флоренції.

Тут літак трохи труснуло.

— Суто з цікавості, пане…

— Ґровер, просто Ґровер.

— Добре. Ґровере, скільки ви маєте годин у повітрі?

Літак різко ліг на праве крило, а потім вирівнявся, від чого мій шлунок ледь не вискочив з рота.

— Вам, мабуть, цікаво, чи зможу я доправити вас на весілля і не врізатися в жодну гору дорогою?

— Ага.

Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.

— Службу в армії брати до уваги?

— Без армії.

— Десь п’ятнадцять тисяч годин.

— А разом з армією? — Ешлі помітно заспокоїлася.

— Гадаю, до двадцяти.

Я відпустив ручку — пальці аж почервоніли від напруги.

— Ви як? Нормально? — весело спитав Ґровер.

Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати — песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст — от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.

— Знайомтеся, це Танк — мій другий пілот.

— А в нього скільки годин у повітрі?

— Тисячі три чи чотири, — відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.

Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім — вочевидь задоволений побаченим, — знову зник під сидінням.

Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.

— А скільки ми летітимемо?

Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.

— Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. — Він закрив годинника.

— Ґровере, а діти у вас є?

— П’ятеро. І тринадцятеро онуків.

— А ви часу не гаяли! — засміялась Ешлі.

— Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?

— Тридцять дев’ять.

— А вам, Ешлі?

— Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?

—