Читати книгу - "Англійський пацієнт"

class="p1">— Ні, можливо, вона слабко контужена вибухами. Було б добре повернути її додому. Проблема в тому, що війна закінчилася. Неможливо більше когось змусити зробити що-небудь. Пацієнти тікають зі шпиталів. Військові самовільно зникають іще до того, як їх демобілізують.

— На якій вона віллі? — поцікавився чоловік.

— Там, де, за переказами, у саду живуть привиди. Сан- Джироламо. Тепер у дівчини є свій власний привид — її обгорілий пацієнт. Від вогню в нього не залишилося ані обличчя, ані нервів. Можна провести палаючим сірником у нього під носом і не побачити жодної реакції. Його лице заснуло назавжди.

— Хто він?

— Його імені так і не вдалося з’ясувати.

— Він не розмовляє?

Лікарі засміялися:

— Ні, розмовляє, причому постійно, але забув, хто він такий.

— А звідки його привезли?

— Бедуїни принесли його до оази Сіва. Потім він трохи лікувався у Пізі, потім… Мабуть, хтось із арабів носить його іменний жетон. Може, якось він вирішить його продати, тоді ми дізнаємося більше, а може, ніколи не продасть. Вони дуже полюбляють такі дрібнички. Хто б з пілотів не падав у пустелі, жоден не повернувся зі своїм жетоном. Зараз він заліг у сплячку на віллі в Тоскані, а дівчина відмовляється покидати його. Вперлася та й усе. Союзники оселили там аж сотню людей. До того німці утримували цю свою останню схованку невеличким загоном. Це чудова будівля, деякі кімнати в ній розмальовано — у кожній своя пора року. Позаду садиби — вузька ущелина. Все це в горах, кілька десятків кілометрів від Флоренції. Звісно ж, вам знадобиться перепустка. Можливо, вдасться знайти когось, хто зміг би вас туди відвезти. Там дотепер жахливо. Мертва худоба. Застрелені й наполовину поїджені коні. З мостів звисають тіла вішальників. Останнє відлуння війни. Абсолютно небезпечне. Навіть сапери туди не поспішають. Коли німці відступали з тих місць, вони все випалили й нафарширували мінами. Жахливе місце для шпиталю. Найгірше — це запах смерті. Потрібен добрячий снігопад, аби очистити те все. Потрібні круки.

Дякую.

Пацієнт вийшов зі шпиталю до сонця, на відкрите повітря, вперше за кілька місяців, з палати із зеленавим освітленням, де лежав, наче в банці. Він стояв і вдихав у себе навколишнє, чужу квапливість. «Найперше, — подумав чоловік, — мені знадобляться черевики на гумовій підошві. І gelato»[13].

Поїзд хитався наче божевільний, і заснути не вдавалося. Інші пасажири палили просто в купе. Чоловік притиснувся скронею до вікна. Люди були в темному одязі, й вогники їхніх сигарет створювали враження, що потяг оповитий полум’ям. Кожного разу, коли за вікнами з’являвся цвинтар, пасажири хрестилися. «Та й дівчина була не в найкращій формі».

Gelato для мигдалин, пригадав чоловік. Згадав, як супроводжував їх з батьком до лікарні, де малій мусили видалити мигдалини. Щойно вона побачила повну палату дітей, котрі чекали на операцію, одразу ж відмовилася. Ця найслухняніша й найчемніша на світі дівчинка перетворилася на камінь, незламний, як адамант. Ніхто не вирве нічого з її горла, хай навіть мудрі люди радять інакше. Вона житиме з цим, хоч як би це виглядало. Дитина досі не знала, що таке мигдалини.

«Вони ніколи не торкалися моєї голови, — думав він, — ось що дивно». В найгірші моменти чоловік уявляв їхні подальші дії, який орган йому відрізатимуть. Найбільше він боявся за голову.

Щось схоже на мишку вкотре пробігло горищем.

Він зупинився в дальньому кінці коридору. Поклав на підлогу валізу і помахав їй крізь темряву й слабке мерехтіння свічних вогників. Потім рушив до неї без жодного звуку, без жодного скрипу дошки, і це заскочило її зненацька, було щось знайоме й заспокійливе в такому безшумному порушенні їхнього з англійським пацієнтом усамітнення.

Поки чоловік минав світильники, тінь танцювала на стінах довгого коридору. Дівчина відрегулювала гасову лампу, і світла навколо неї значно побільшало. Сиділа незворушно, тримаючи книгу на колінах, а чоловік підійшов і обійняв, наче дядько.

— Скажи, що таке мигдалини? — Її очі увіп'ялися в нього.

— Пам’ятаю, як ти вилетіла з лікарні, ніби фурія, а позаду тупцювали двоє кремезних дядьків.

Дівчина ствердно кивнула.

— Твій пацієнт тут? Можна мені увійти?

Вона заперечливо хитала головою, доки він не заговорив далі:

— Тоді зустрінуся з ним завтра. Лише скажи, де можна облаштуватися. Простирадла мені не потрібні. Тут є кухня? То була дивна подорож, поки я тебе знайшов.

Коли чоловік вийшов у коридор, вона повернулася до столу й сіла, намагаючись вгамувати тремтіння. Їй потрібні цей стіл, ця напівпрочитана книжка, щоби заспокоїтися. Цей знайомий чоловік проїхав довгий шлях потягом, потім ішов чотири милі горбами від села й нарешті перетнув цей довжелезний коридор, аби побачити її. За кілька хвилин вона увійшла до кімнати англійського пацієнта й застигла, дивлячись на нього. Місячне сяйво ковзало переплетеним листям. Це світло надавало ілюзії справжності. Вона могла б зірвати квітку та приколоти її до сукні.

Чоловік із прізвищем Караваджо відчинив усі вікна в кімнаті й стоїть, дослухаючись до нічних звуків. Він роздягається, обережно масажує шию долонями й лягає на хвилинку на незастелене ліжко. Дерева перешіптуються, а Місяць сріблястою рибою плюскочеться в саду поміж айстрами. Його сяйво огортає чоловіка другою шкірою, стовпом води. За годину він з’являється на даху вілли. Нагорі він мусить бути обережним, бо дахи поцятковані дірками від бомбардувань, а навколо будинку простяглися два акри випалених і понищених садів. Він бачить, що вони в Італії.

Вранці біля фонтану між ними зав'язується невпевнена розмова.

— Ось ти в Італії. Можеш більше дізнатися про Верді.[14]

— Що? — Вона на мить забуває про білизну, котру пере у фонтані.

— Якось ти казала мені, що закохана в нього, — нагадує чоловік.

Хана ніяково нахиляє голову.

Караваджо прогулюється довкола, вперше оглядає будинок, детально роздивляється все від лоджії аж до саду.

— Так, ти любила його. Ми всі божеволіли від щоразу нової інформації про Джузеппе від тебе. Що за чоловік! Ти казала, що він найкращий на світі. І всі мусили погоджуватися з тобою, шістнадцятирічною нахабою.

— Цікаво, що з нею сталося? — Вона розправляє мокрі простирадла на краю фонтана.

— Небезпечно було йти проти твоєї волі.

Дівчина крокує вимощеною доріжкою, де крізь каміння проросла трава.

Він дивиться на її ноги в чорних панчохах, на тонку коричневу сукню. Вона нахиляється над балюстрадою.

— Мушу зізнатися, коли я приїхала сюди, то підсвідомо думала про Верді. Зрештою,