Читати книгу - "Балакучий пакунок"

здригнувся від несподіваної думки, — але скільки часу триватиме ця подорож?

— Думаю, кілька днів, — відповів Папуга. — А що?

— А як же твій тато, Пенні? — спитав Саймон. — Як йому це пояснити?

— Дуже просто, — заспокоїла його Пенелопа. — Він якось казав мені, що коли ви приїдете, ми можемо взяти намет і влаштувати собі на пляжі кемпінг на кілька днів. І тепер нам потрібно тільки сказати, що ми підхоплюємо цю ідею і влаштовуємо кемпінг. Словом, у цьому покладіться на мене.

— Отже, вирішено. Пора братись до роботи, — діловито сказав Пітер.

Діти обережно винесли клітку на пагорб і заховали в заростях мирта. Відтак попливли назад, до свого берега, випустили повітря з човна і понесли його додому. Як Пенелопа й передбачала, дядечко Генрі не заперечував щодо їхнього наміру влаштувати кемпінг на пляжі.

— Зараз саме місяць уповні, — говорила Пенелопа, — і ми зможемо провести кілька ночей на березі, а тобі зовсім не варто за нас хвилюватися.

— Так, я не хвилюватимусь, — відповів дядечко Генрі. — Я у вашому віці дуже любив такі місячні ночі на пляжі. Чудові були часи! Бажаю вам гарно розважитись.

Діти всі разом пішли до спальні хлопчиків готувати і пакувати спорядження. Саймон змайстрував три списи — тісно примотав загострені кухонні ножі до бамбукових палиць. А Пітер зробив катапульту з рогатої маслинової гілки та міцної гуми, яку йому дала Пенелопа. А ще вони взяли зі собою три ліхтарики, компас і скриньку з найнеобхіднішими речами, куди поклали всілякі пластирі, бинти, вату і три великі коробки сірників. Папуга запевнив, що коли вони дістануться до Кришталевих печер, оселі Г. Г., їжі буде вдосталь. Тому діти прихопили харчів стільки, щоб вистачило на одну добу, і таких, які не треба готувати — родзинки, горіхи і шоколад. А тоді посідали на ліжка і стали чекати…

Щойно пробило північ, вони крадькома вибралися з дому і пішли вниз місячною стежкою, несучи із собою зброю, спорядження і найважливішу річ — човен. Підійшовши до миртових кущів, де залишили Папугу, діти помітили дивне світіння, ніби від туристського багаття, а коли підкралися ближче, побачили, що Папуга запалив дві свічки в канделябрах на клавесині і награє тиху ніжну мелодію, а Дульчібелла ледь чутно йому підспівує. Це була така зворушлива і мила сцена: відблиски свічок на ґратах золотої клітки, клавесин із палісандрового дерева, увесь цей мініатюрний інтер’єр, приємна музика і солодкий ніжний голосок Дульчібелли — дітям аж шкода стало турбувати Папугу, хоча вони й розуміли, що мають це зробити.

— А ось і ви, — промовив Папуга, вгледівши їх, обірвав мелодію гліссандо[5] зліва направо через усі клавіші й опустив кришку клавесина. — Ну, значить, пора в дорогу.

Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній) і рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Незабаром вони опинились у селі і пішли тихими вузькими вуличками до маленької залізничної станції, де на невеличкій платформі з двома поручнями — спеціально, щоб за них триматися, — застигла у всій красі мадам Гортензія, схожа більше на велетенську яскраву іграшку, ніж на справжню машину.

— Так, це вона, — зрадів Папуга. — Здається, трохи поржавіла, відколи ми бачилися востаннє. А може, це просто ефект від місячного світла.

— Нема ніякої іржі! — заспокоїла його Пенелопа. — Вона була добре змащена і вигляд мала пречудовий, коли я її бачила; так, вона прекрасно збереглася.

— Це добре, — сказав Папуга, — тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.

Із цими словами він випурхнув угору й опустився на буфер мадам Гортензії.

— Мої вітання, дорогенька Гортензіє, люба моя квіточко, прокидайся, час настав, — загукав Папуга. — Розплющуй свої осяйні очі й рушаймо з нами!..

Мадам Гортензія спросоння так голосно і гостро зойкнула, що переляканий Папуга ледь не звалився з буфера.

— Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! — волала мадам Гортензія. — Напасники знову тут!

— Тут-тут, — сказав Папуга, — заспокойся. Бо зараз усе село піднімеш на ноги.

— О, мон дью[6], це ти, — промовила мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. — Мон дью, ось воно, моє життя, сповнене страху, коли довкола самі злодії, як тоді серед ночі.

— І як гадаєш, хто це був? — поцікавився Папуга. — Може, «Ракета» Стівенсона завітала до тебе з візитом?

— О, мон Папуже, — посміхнулася мадам Гортензія, — ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина як я, та ще й у такому досконалому стані, привертає до себе увагу, нест-се па[7]? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з’явилися двоє чоловіків із Лондонського наукового музею, вони хотіли — як би це сказати? — викрасти мене. Але я почала кричати, кричати — і селяни врятували мене. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.

— Звісно, ні, — запевнив її Папуга. — Хто би посмів таке припустити? Ти, поза всіма сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось коли-небудь бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти ж знаєш.

— О Папуже, — зітхнула мадам Гортензія, — ти завжди вмієш сказати жінці приємне, ти такий галантний, такий милий, мон браве[8] Папуже.

— А тепер, — сказав Папуга, — дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.

Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.

— Хлопці симпатичні, пристойні, — сказала вона нарешті, — особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка? Гм… якась сіренька… і вся голова в іржі — бідолашна дитина…

— Це моє волосся і, уявіть собі, такого воно кольору, — обурилася Пенелопа.

— Ну-ну, в нас тут не конкурс краси, — примирливо промовив Папуга. — Ми прийшли просити твоєї підтримки, дорогенька Гортензіє.

— Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, — запевнила мадам Гортензія.

— Добре, дякую, — кивнув Папуга, — тоді відвези нас у Міфологію.

— Що? — вигукнула мадам Гортензія. — Знятись зі свого насидженого місця, теплого і затишного, щоб тягтися у якусь долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси!

Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили зусібіч, розповідаючи, яка вона прекрасна, відважна і як потрібна Міфології… І все це була правда.

— Ну, що ж, — не витримала мадам Гортензія, — добре, я готова на це заради вас. Але як мені спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене?

— О, це просто, — сказав Пітер, — дві дерев’яні дошки — і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.

— Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, — сказала мадам Гортензія. — Ну, гаразд, напевно, це доля. Несіть свої пристосування — і вперед!

Хлопці мерщій принесли дві дошки і змайстрували щось схоже на рейки, по яких мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали позаду