Читати книгу - "Оповідь Служниці"

одяг, власне мило, власні гроші, гроші, що я заробила. Я думаю про те, як було мати свій простір.

Тепер ми йдемо тією ж вулицею, червоними парами, і жоден чоловік не кричить непристойностей нам у спину, не говорить до нас, не торкається нас. Ніхто не свистить.

«Свобода буває різна, — казала Тітка Лідія, — свобода для чогось і від чогось. У дні анархії це була свобода для. Тепер ви отримали свободу від. Не недооцінюйте її».

Перед нами, праворуч, — крамниця, де ми замовляємо сукні. Дехто називає їх одіяннями. Непогане слово, хоча діянь від нас ніхто й не чекає. Біля крамниці — величезна дерев’яна вивіска у формі золотої лілії: крамниця зветься «Польові лілеї»[7]. Власне, під лілією видно те місце, де зафарбували літери назви, коли вирішили, що навіть самі назви крамниць становлять для нас завелику спокусу. Тепер місця розпізнаєш лише за вивісками.

Раніше на місці «Лілей» був кінотеатр. Сюди часто ходили студенти; щовесни влаштовували фестиваль Гамфрі Богарта з Лорен Беколл чи Кетрін Гепберн — самостійними жінками, котрі вирішували самі. Вони носили блузки з ґудзиками спереду, це натякало на ймовірність слова «розстібнути». Ці жінки могли бути роздягнені; або ж ні. Здавалося, вони можуть обирати. Ми тоді, здавалося, могли обирати. Тітка Лідія казала: «Наше суспільство помирало, бо мало забагато вибору».

Не знаю, коли вони припинили робити цей фестиваль. Напевно, я тоді виросла й не помітила.

Ми не заходимо до «Лілей» — нам треба через дорогу й далі, бічною вулицею. Перша зупинка біля крамниці з іншою дерев’яною вивіскою: три яйця, бджола, корова. «Молоко і мед»[8]. Тут черга, і ми чекаємо, парами. Бачу, сьогодні в них є апельсини. Відколи Центральна Америка відійшла Лібертеосу, апельсини важко дістати. Іноді вони є, іноді немає. Війна заважає поставкам з Каліфорнії, і навіть Флорида нині ненадійна, якщо блокують дороги чи підривають залізничні колії. Я дивлюся на апельсини, мені так хочеться один. Але я сьогодні не брала талонів на апельсини. «Повернуся і розповім про них Риті», — думаю я. Вона зрадіє. Це буде щось, таке невеличке досягнення — принести апельсини.

Ті, хто дійшов до прилавка, простягають через нього свої талони двом чоловікам в однострої Хранителів, які стоять з того боку. Ніхто особливо не розмовляє, хоча все довкола шурхотить, і жінки крадькома вертять головами: саме тут, за покупками, можна іноді побачити когось знайомого, когось із попередніх часів чи з Червоного Центру. Просто мигцем побачити знайоме обличчя — це вже чудово. Якби ж мені побачити Мойру, просто побачити, знати, що вона досі жива. Зараз важко уявити собі, що таке — мати подругу.

Але Гленова поряд зі мною нікого не шукає. Можливо, вона більше нікого не знає. Можливо, вони всі зникли, її знайомі жінки. Або ж вона не хоче, щоб її бачили. Стоїть мовчки, опустивши голову.

Поки ми чекаємо в подвійній черзі, відчиняються двері й заходять ще дві жінки, обидві у червоних сукнях із білими крилами Служниць. Одна з них глибоко вагітна, її живіт тріумфально напинає просторе вбрання. Кімнатою котиться пожвавлення, шепіт, видих; мимоволі ми безсоромно повертаємося до неї, щоб краще роздивитися, нам аж свербить торкнутися її. Для нас вона — магічна істота, об’єкт заздрощів та бажання, ми прагнемо її. Вона — прапор на вершині пагорба, показує нам, що все ще може статися: ми теж можемо врятуватися.

Жінки перешіптуються майже вголос — такі вони збуджені.

— Чия вона? — чую я в себе за спиною.

— Вейнова. Ні. Ворренова.

— Показушниця, — сичить голос, і так воно і є. Вагітна жінка не має виходити з дому, ходити за покупками. Для кращої роботи м’язів живота більше не прописують щоденних прогулянок. Їй тепер потрібна лише гімнастика, вправи на дихання. Вона може лишатися вдома. І їй небезпечно виходити — напевно, біля дверей на вулиці на неї чекає Хранитель. Тепер, коли вона носить життя, вона стала ближче до смерті й потребує особливої охорони. Заздрощі можуть дістати її, таке вже бувало. Усі діти нині бажані, але не для всіх.

Але така прогулянка може бути її примхою, а примхи вони толерують, якщо вже справа зайшла так далеко і без викидня. Чи, можливо, вона одна з тих мучениць: «Давайте, паплюжте, я все витримаю». Я краєм ока бачу її обличчя, коли вона піднімає голову, озираючись. Голос за спиною мав рацію: вона прийшла похизуватися. Уся сяє, рожева, насолоджується кожною хвилиною.

— Тихо, — каже один із Хранителів за прилавком, і ми замовкаємо, наче школярки.

Ми з Гленовою дійшли до прилавка. Передаємо наші талони, один Хранитель вводить їхні номери у Компубайт, поки інший передає нам наші покупки, молоко, яйця. Ми складаємо їх у кошики й виходимо повз вагітну жінку та її напарницю, яка біля неї здається кволою, зіщуленою — як і всі ми. Живіт вагітної скидається на величезний плід. Здоровецький — слово з дитинства. Вона склала на ньому руки, наче захищаючи, чи так, наче вони витягають щось з утроби, тепло й силу.

Коли я проходжу повз вагітну, вона дивиться мені у вічі, і я впізнаю її. Вона була у Червоному Центрі зі мною, одна з улюблениць Тітки Лідії. Мені вона ніколи не подобалася. У минулі часи її звали Джанін.

Джанін дивиться на мене, у кутиках її рота — слід самовдоволеної усмішки. Вона опускає погляд на мій плаский під червоним убранням живіт, і крила закривають її обличчя. Я бачу хіба що шматочок її лоба та рожевуватий кінчик носа.

Далі ми йдемо у «Всяку плоть»[9], відзначену великою дерев’яною відбивною, що звисає з двох ланцюгів. Тут черга не така велика: м’ясо дороге, навіть Командори їдять його не щодня. Однак Гленова бере стейк уже вдруге цього тижня. Розповім про це Марфам — вони люблять про таке послухати. Їх дуже цікавить те, як ведеться іншим господарствам, такі дрібні плітки дають їм можливість пишатися чи сердитися.

Я беру курку, загорнуту в папір, перев’язану мотузкою. Зараз мало де лишився пластик. Пам’ятаю ті безкінечні білі пластикові пакети із супермаркетів; я ненавиділа їх марнувати, тож пхала у шухляду під раковиною, аж поки їх не ставало забагато, так, що коли відчинити дверцята, вони сипалися звідти. Люк завжди скаржився на це. Час від часу збирав пакети й викидав їх.

— Вона може натягти собі один на голову, — казав він. — Ти ж знаєш, як діти люблять гратися.

— Вона цього не зробить, — відповідала я. — Вона надто доросла.

(Чи розумна, чи везуча). Але я все одно