Читати книгу - "Шпигунка"

Я припустила, що, мабуть, це місце не витримувало жодної критики, але його відповідь стала для мене сюрпризом:

— Вулиця Ріволі — прямісінько за лавкою, на якій ви сидите. Дозвольте допомогти вам із багажем, а дорогою можемо зайти в один із барів. Ви погодитеся випити зі мною анісового лікеру, мадам?..

— Мадемуазель Мата Харі.

Я не мала чого втрачати, а він став моїм першим другом у цьому місті. Ми попрямували до готелю, а дорогою зупинилися в ресторані, де офіціанти ходили у фартухах аж до п’ят та й загалом були вдягнуті так, ніби тільки-но прийшли зі свята. Вони практично нікому не всміхалися, окрім мого супутника, чиє ім’я я вже встигла забути. Ми знайшли столик, прихований у кутку ресторану.

Він поцікавився, звідки я приїхала. Я розповіла, що прибула з Голландської Ост-Індії, де народилася й виросла. Також я похвалила красиву вежу й сказала, що вона, напевно, така єдина у світі. Мимохіть я його цим лише розлютила.

— За чотири роки її демонтують. Ця світова виставка коштувала для державної скарбниці більше, ніж дві останні війни, котрі охоплювали нашу країну. Вони хочуть усім навіяти відчуття, що відтепер ми маємо щось на кшталт союзу всіх європейських країн і що нарешті житимемо в мирі. Ви в це вірите?

Я абсолютно не знала, що відповісти, тому промовчала. Колись я вже казала, що чоловіки обожнюють пояснювати й мати про все свою думку.

— Вам варто побачити павільйон, який побудували тут німці. Вони хотіли нас принизити — звести гіганта з абсолютним несмаком: механічні й металургійні установки, мініатюри кораблів, які невдовзі пануватимуть на всіх морях, і велетенська вежа, наповнена… — Він осікся, ніби збирався бовкнути непристойність. — …пивом! Кажуть, що це зробили для вшанування кайзера, але я абсолютно впевнений: усі ці речі мають на меті тільки одне — насторожити нас і змусити побоюватися їх. Десять років тому схопили єврейського шпигуна, який просторікував, що війна знову постукає в наші двері. Але зараз запевняють, що насправді він — бідний невинний хлопець, а все це через клятого письменника Золя. Він зміг розділити наше суспільство: пів-Франції хоче тепер звільнити цього шпигуна звідти, де він повинен перебувати вічно, з острова Диявола.

Він попросив дві склянки анісу, випив свою дещо поспіхом і повідомив, що надто зайнятий, але якщо я залишуся в місті ще якийсь час, то маю відвідати павільйон моєї країни. Моєї країни? Але я не бачила вітряків і кломпів.

— Насправді йому дали неправильну назву: Павільйон Голландської Ост-Індії. У мене не було часу піти туди. Його участь буде такою самою, що й інших наших дорогих об’єктів, які ми тут сьогодні побачили, але кажуть, що він дуже цікавий.

Чоловік підвівся з-за столу, узяв свою візитівку, дістав із сумки золоту ручку й надряпав на ній своє прізвище. Це був сигнал, що він сподівався познайомитися зі мною ближче.

Він вийшов, формально поцілувавши руку на прощання. Я глянула на картку й не побачила на ній жодної адреси. Я вже знала, що це було традицією, тож не збиралася накопичувати непотрібні речі і, щойно він зник з очей, зім’яла візитівку й викинула.

За дві хвилини я повернулася, щоби забрати її: це був чоловік, якому призначався лист від консула.

Частина 2

«Висока та витончена, граційна, як дика тварина, із чорним, дивно вкладеним хвилястим волоссям, вона відносить нас до чарівних місць».

«Найжіночніша з усіх жінок, вона пише своїм тілом невідому нам трагедію».

«Тисячі нахилів і тисячі рухів, які досконало поєднуються з різними ритмами».

Ці вирізки з газет здаються уламками розбитого горнятка, котрі розповідають про життя, якого вже не пам’ятаю. Вийшовши звідси, я зроблю для них шкіряну палітурку, а кожну сторінку оздоблю золотом. Це буде доньчиним спадком, оскільки всі мої гроші вже конфіскували. Коли ми будемо разом, я розкажу їй про «Фолі-Бержер» — мрію всіх жінок, які прагнули танцювати на сцені. Я розкажу про красу Старого міста в Мадриді, вулиць Берліна й палаців Монте-Карло. Ми гулятимемо разом у «Трокадеро», «Серкль Рояль»[5], відвідаємо ресторан «Максімз» у Парижі, питимемо каву в «Румпель Меєрс». Ми заходитимемо в усі ресторани, котрі зрадіють поверненню своєї найвідомішої клієнтки.

Ми поїдемо разом до Італії, де із задоволенням побачимо проклятого Дягілева на межі банкрутства. Я покажу «Ла Скала» в Мілані й гордо скажу:

— Тут я танцювала в балеті Антоніо Марчено «Бахус та Гамбрінус». Я впевнена: усе, що я переживаю зараз, лише поліпшить мою репутацію. Хто ж не захотів би побачитися з фатальною жінкою, можливо, шпигункою, яка знає безліч секретів? Увесь світ заграє´ з небезпекою, оскільки її насправді не існує.

Можливо, вона запитає:

— А моя мама, Марґарета Мак-Леод?

І я їй відповім:

— Я не знаю цієї жінки. Усе своє життя я думала й діяла як Мата Харі, котра зачаровувала чоловіків, викликала заздрість жінок і завжди це робитиме. Відколи залишила Голландію, я втратила відчуття відстані, небезпеки й страху — мене більше ніщо не може злякати. Я приїхала до Парижа без грошей і нормального гардеробу — і поглянь, як піднялася в житті! Сподіваюся, з тобою станеться те саме.

Також я розкажу про свої танці — добре, що я маю портрети із зображенням більшості рухів та фігур. Хоча критики, які ніколи не могли мене зрозуміти, казали протилежне — на сцені я забувала, що була жінкою, і підносила себе Богу. Тому роздягатися було дуже легко. У той момент я й моє тіло були нічим. Були лише рухи, синхронізовані із Всесвітом.

Я завжди буду вдячна месьє Гіме, який дав мені перший шанс виступити в його приватному музеї в дорогому одязі, надісланому з Азії для його особливої колекції. Правда, це коштувало мені півгодини сексу без будь-якого задоволення. Я танцювала для трьохсот гостей, серед яких були журналісти, знаменитості й принаймні два посли — Японії та Німеччини. За два дні всі газети писали про цей виступ: про екзотичну жінку, котра народилася у віддаленому закапелку Голландської імперії та привезла «релігійність» і «розкутість» далеких народів.

Сцена музею була декорована статуєю Шиви — індуїстського бога створення та руйнування. Свічки з ароматичними оліями й музика занурювали всіх присутніх у транс, але не мене. Я точно спланувала, що маю робити, щойно дбайливо приміряла довірений мені одяг. Зараз або ніколи! Єдиний шанс, який випав у моєму доти злиденному житті.